— Що ти хочеш цим сказати?
Керрі Йос зиркнув на браслет відео, у квадратику якого проступили цифри часу, і знизав плечима. Мовляв, розумій, як знаєш.
“Тіртханкар”, черговий крейсер УАРС — двокілометровий циліндр, увінчаний гребенем генераторів розгону, вийшов із власного ТФ-коридора в мегаметрі від дрейфуючої у вільному просторі ретрансляційної ТФ-станції. До найближчої зірки було трохи менше семи парсеків, мізерність щільності космічного поля тут відчувалася з особливою гостротою, тому здавалося, що станція давно покинута і не функціонує — дуже вже неефективний мала вона вигляд на тлі зіркового пилу Батиєвої Дороги, як звали Чумацький Шлях древні монголи. Саме з цієї станції і пішов у невідомому напрямку транспорт з вантажем перед тим, як диспетчери на Історії, другій планеті Садальмелека, куди адресувався вантаж, спохопившись, розгублено доповідали на Землю, щодо Садальмелека долинуло тільки хвильове відлуння передачі, а сам вантаж щез у невідомості.
Станція була автоматичною, точнісінько такою ж, як і всі проміжні ретранслятори, що посилювали стаціонарний ТФ-тунель між станціями Сонячної системи і планетами інших зірок.
Обслуговуючий персонал з’являвся тут раз у два роки — для профілактичних оглядів силових агрегатів і настроювання дубль-систем. Але зараз на ній не було жодної живої душі. Складалася вона з двох десятикілометрових решіток, що створювали приймально-передавальний об’єм, двох еміттерних воронок та енергоспоживачів, які скидалися на крила доісторичного птаха.
Прибульців у першу чергу цікавив відсік управління, що приліпився до торця однієї з воронок.
Гнатові було цікаво блукати в лабіринтах енерговловлювачів та антен, які обснували кілометрові тіла еміттерів, порівнювати інженерні вирішення спеціалістів Землі майже двадцятирічної давності із сучасними. Разом з ним блукав по станції і Богданов, ставлячи іноді такі ділові запитання, що Гнат тільки дивувався і якось поцікавився, чи не працював інспектор коли-небудь в інституті ТФ-зв’язку.
— Не довелося, — гасячи усмішкою пронизливий вогонь в очах, відповів Богданов. — Проте мене завжди приваблювала ТФ-теорія і втілення її у життя. Адже від ТФ-транспорту — один крок до переміщення в просторі зусиллям думки, а це моя мрія.
— Чому? — здивувався Гнат.
— Тоді сама по собі відімре рятувальна служба, кожен з нас зможе прийти на допомогу іншому, хоч би як далеко той перебував. Щоправда, тут виникає ще одна проблема — не фізична, а морально-етична. Контроль думкою над миттєвим переміщенням у просторі встановити можна, а перейматись чужим болем, страхом, бідою ми ще не навчилися.
— Для цього треба весь час відчувати людей поруч, подумки відчувати, емоційно, сприймати їхні бажання й устремління. По-моєму, це вже інші якості, інша енергетика тіла, фізичні характеристики. Чи залишиться тоді від людини щось людське?
— Залишиться, — повеселішав Богданов. — Доброта й прагнення до щастя. Хіба не так?
На огляд станції пішло два умовних дні, хоча Гнатові допомагала бригада крейсера під орудою Станіслава Томаха. До кінця цього строку Гнат перейнявся симпатією і повагою до Богданова. Мовчазний і суперечливо-спокійний — за оцінкою Гната — заступник начальника відділу безпеки був не лише знавцем своєї справи і дотепним співрозмовником, а й тактовною, стриманою людиною, в чому і виявилася двоїстість його натури. З миттєвої реакції на будь-який жест і погляд, він мав бути дуже рухливим, неспокійним, метушливим, насправді ж богданівська витримка увійшла в приказку, таким самовладанням не відзначався навіть залізний Томах, і це дивувало Гната і змушувало самого ставитися до себе вимогливіше.
Увечері наступного дня, повертаючись із чергових відвідин з Богдановим на станцію, Гнат, піддаючись скоріше інстинкту, аніж свідомому наміру, завернув раптом до невеликого залу відпочинку крейсера, звідкіля в коридор долинали звуки музики. Хтось, очевидно, забув зачинити двері, і Гнат, перш ніж увійти, якусь хвилю розмірковував, що потягло його сюди.
У залі панував червонуватий напівморок. Тут було порожньо, лише у віддаленому кутку, де мерехтіло створене відеопластом багаття, хтось сидів за столиком, поклавши голову на схрещені пальці рук.
Музика стихла. Той, що сидів, підняв руку, поворушив пальцями — залунала нова мелодія. Гнат здригнувся. Це була старовинна атонія “Знак біди”. Мелодія напівзабутих літ, що нагадувала про гіркоту втрат. Вона завжди викликала у Гната лірично-сумний настрій. А що таке настрій? Клімат серця. І клімат серця у Гната після розриву з Аларікою довго мав дощовий характер. Звідки ж тут оця мелодія?..
На душі стало так щемко, що Гнат прикусив губу, — відсутньо дивився на тріпотіння оранжевих омахів полум’я.
Музика урвалась, людина за столом підвелася і тут же розтанула у напівмороці. Гнат раптом Із забобонним острахом збагнув — жінка! Він не вірив ні в збіги, ні в містику, ні в передчуття, однак цього разу відчув у собі такий владний поклик серця, що не роздумуючи ступив до залу.
Жінка повернула голову… Він не помилився: то була Аларіка.
— Це ти, — сказала вона низьким спокійним голосом, ніби вони розійшлися годину тому, ніби не розділяв їх океан часу глибиною в п’ять років. — Не гадала, що зустріну тебе серед рятувальників.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Простір неспокою» автора Головачов Василь на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 2 Поява “дзеркал”“ на сторінці 7. Приємного читання.