Розділ 2 Поява “дзеркал”

Вернигора помовчав, збираючись з думками.

— Ми поставили табір на Шемалі два місяці тому. Зараз, звичайно, тут майже нікого немає, дослідники розбрелися по всіх материках планети, будівельники й тераформісти встигли побудувати собі стаціонарне селище, і база, по суті, перетворилася на пункт обслуговування загонів, тим паче що ліфт від орбітального таймфага також спущено сюди. І все було б гаразд, якби, не інцидент з вантажем. А тут ще ці “дзеркала”. — Начальник експедиції знову зробив паузу, чекаючи на запитання, і, не діждавшись їх, заговорив далі: — Уявіть, що на скелі, повз яку проходили раніше десятки разів, раптом починає відбивати світло одна з пласких граней! Як дзеркало! Це тим паче вражає, бо колір скель тут — самі бачили — чорний або темно-коричневий. Природно, ми зацікавилися цим явищем, виявили ще кілька “дзеркал” у різних місцях, стали вивчати і… зчинилася паніка з вантажем. А найцікавіше те, що “дзеркала” здатні переміщатися. Тобто бачити їх у момент переміщення ніхто не бачив, але досить групі змінити місце базування чи роботи, як на новому місці незабаром з’являється “дзеркало”. А на старому — зникає.

— Не дуже воно й вражає, — промовив Томах. — Схоже, ви відкрили нове фізичне явище — і тільки. З чим і вітаю. Хіба мало дивовижного в природі?

— Хай живе скептицизм! Так, чи що?

— Ні, але я не бачу причини, через яку нас погнали за тридев’ять земель.

— Славо, ти просто не поінформований, — втрутився Богданов. — Річ у тім, що і на Історії, яка обертається навколо Садальмелека, виявлено “дзеркала”.

— Он як? Чому ж тоді ми не висадили десант на Садальмелеку, а одразу рушили сюди?

— “Дзеркала” на Садальмелеку досліджують зараз інші групи відділу, — сказав Тектуманідзе. — Коли надійшов наказ рухатися до Шемалі, ще не було відомо празникнення вантажу. А тепер зрозуміло, що “дзеркала” з’явилися не просто так і нам доведеться зайнятися ними впритул. Фізичні параметри “дзеркал” замірювали?

Вернигора стрепенувся: питали його.

— Так, звичайно. Одне з них зовсім поряд з базою, на Венері — це скеля така. — Начальник експедиції підвівся, жестом запросив усіх за собою. — Не дивуйтеся, скелі на Шемалі — одне з чудес світу! Форми їх настільки розмаїті й дивовижні, що хлопці вже не раз доповідали мені про знахідки “руїн міст”. Ходімо, покажу вам “дзеркало”. Захопіть генграви, а то пішки ходити тут не вельми приємно.

Рятувальники цийшли з приміщення, пірнувши у похмуре “підземелля” шемаліанського ландшафту, такі ж похмуро чорні в своїх костюмах, як і довколишні скелі, немовби вони споконвіку належали цьому світові й могли в ньому розчинитися безслідно.

І тут Гнат зрозумів причину свого невдоволення тим, що костюми збуджують похмурі асоціації. Недарма великі відеописьменники сучасності звертали увагу на моральний аспект космічної експансії людства, і в зв’язку з цим Гнат згадав тему однієї з відеоповістей: “Чи завжди людина несе із собою добро?” Факт — повинна! А ось чи несе?.. Адже в пошуках нових сировинних та енергетичних ресурсів вона іноді не замислюється над побічними явищами, тому доводиться відновлювати екологічну рівновагу мало не в масштабах планети, як це було сторіччя тому із Землею. Інших прикладів Гнат не знав і вирішив при нагоді розпитати про це Томаха, не відаючи, що своїм розпитуванням дає поштовх до розв’язання глобальної проблеми, перші ознаки якої — зникнення вантажів і появу “дзеркал” — вони лише почали вивчати.

Він озирнувся назад, по-новому вдивляючись у розташування базового табору експедиції, і нараз помітив над входом у приміщення, з якого вийшов, викарбуваний у золотистому матеріалі купола знак — мініатюрний слід босої ноги людини. Слід був ніби зіпсований — біля пальців виднілася чи то вм’ятина, чи то горбочок — Гнат не розгледів. Він зупинився, ще не зовсім упевнений, що бачить цей знак не вперше, і згадав: точнісінько такий же знак було майстерно вкарбовано у панель пульта на ретрансляційній ТФ-станції.

— Чого став? — гукнув йому Богданов. — Не лови гав, експерте!

Один за одним люди піднімались у повітря, і Томах, стартувавши останнім, весело прокричав:

Місяць був тоді уповні

В ніч Іванову, купальську -

Кавалькада чортівні

Пронеслась міжгір’ям духів.[2]

Табір лишився позаду, наблизився ланцюг скель, які справді-таки скидались на, руїни. Вернигора круто спікірував до однієї із скель і став на товстий килим моху коричнево-червоного кольору. Решта приземлилася поряд, з цікавістю роззираючись.