— Можливо, випадковість. А скоріше координатор у момент виконання рішення був без струму, лише таке пояснення вкладається в остаточну гіпотезу аварії.
Лілов оглянувся н експертів, які повзали по розбитій платформі заводу.
— А що вони там роблять? — поцікавивсь я. — Не сподівався, що застану вас тут. Чи ви уже приступили до ремонту?
— Ремонт не входить у наші обов’язки. Там нині працює бригада двигуністів та енергетиків. Самі посудіть — куди могла подітися енергія гравіконденсаторів? Допустити спонтанний розряд енергії у землю ми не можемо, на цьому місці утворився б добрячий кратер. Розряд у повітря? Був би підвищений радіаційний фон… Нічого цього немає. В той же час завод повністю позбавлений запасів енергії, МК-батареї перетворилися у пил, немовби хтось виссав із них увесь гігаватний ресурс!
Лілов поморщився і відвернувся. Я його зрозумів. Якщо експерт не може розгадати причину аварії, це не тільки зачіпає його професійне самолюбство, а й лягає плямою на технічний сектор УАРС. Такі випадки були рідкісні, але це міркування настрій Лілова підняти не могло. Як і експерта Ларіна, який розслідував причини катастрофи на Сааремському ліфті. І того, хто розслідував причини загибелі групи чистильників на Ховенвіпі. Чи не занадто багато “рідкісних” випадків за останні півроку?
— Спасибі, - сказав я. — Значить, по-вашому, причина аварії на заводі — миттєвий витік енергії у…
— У підпростір, — з іронією докінчив Лілов. — Витік куди? Абсурд! Але… — Він раптом безпорадно розвів руками. — Виглядає це саме так. Поговоріть з фізиками, можливо, у районі Пскова ми відкрили нове фізичне явище? Хто знає?
До нас підійшов знайомий уже мені хлопець на ім’я Шарафутдін і подав білу платівку звукозапису.
— Адреси і телекси свідків аварії.
Я подякував і пішов до швидкольотів, замислившись над словами Лілова, але тут згадав, що свого транспорту в мене немає. Повертаючиись назад, я наткнувся на довгу гладеньку смугу, схожу на відполіроване голубе скло. Смуга починалася на березі річки і йшла під тіло заводу, напрочуд рівна і тендітна на вигляд, як старовинний кришталь.
— Що це? — запитав я у Лілова, який обернувся на мої кроки.
— Це? Не знаю. Спершу думали, що це слід розряду заводських батарей, але — нічого схожого.
— Якщо буде щось незвичайне, повідомте, будь ласка. Втім, вибачте, я повернувся по транспорт, свого у мене немає.
Лілов підкликав усе того ж Шарафутдіна, і він доставив мене на околицю Пскова, в зону дії міської транспортної мережі.
Після вечері я насамперед відправився за вказаними адресами свідків аварії на атмосферному заводі.
Перший з них, інженер-будівельник Вадим Волкобоєв, жив у самому Пскові, в старовинному — йому було не менше півтораста років — багатоповерховому будинку, першому з модульних приміщень нового типу. Щоправда, порівняно із сучасними спорудами цей дім мав вигляд дещо помпезний — смаки сучасників відрізнялися від смаків будівельників півтора-вікової давності, та й матеріали змінилися, але все-таки будівля була своєрідна — щось схоже на гроно винограду — і непогано вписувалася у ландшафт старовинного міста, міста-пам’ятника, міста-лісу Пскова.
У день аварії Волкобоєв працював з комплексом роботів-диггерів на розчищенні лівого берега Великої — передбачалося спорудити тут пляж і водний стадіон для одного з дитячих навчальних містечок Пскова. Перевіривши запуск програми і переконавшись, що кіберкомплекс діє, Волкобоєв зібрався скупатися, і в цей час відчув холод. “Морозний вітер”, - як він висловився. До “вітру” додалося ще й дивне відчуття непоправної втрати — зовсім чуже натурі Волкобоєва відчуття. Інженер оглянувся, нічого, що могло б породити ці відчуття, не помітив, зате побачив, як над рікою, метрів за двісті від нього, атмосферний завод, до якого він уже звик, як до деталі пейзажу, раптом нахилився, “клюнув носом” і пішов на зниження, поки не вткнувся в берег ріки.
— Ну, я й побіг, — ділився враженням Вадим, літній, невисокий, повний, із залисинами. — Переплив, значить, ріку, думав, може, врятую когось… не знав, що завод працює без людей. Одного, щоправда, зустрів. Дивний якийсь хлопець, швидкий, а обличчя якесь… байдуже, чи що… Я йому — привіт, чи є хтось живий? А він побачив мене, оббіг завод, значить, навколо і зник. Ось, власне, і все. Потім підбіг другий, Сергій, здається. Удвох ми, значить, і викликали ваших…
— А ваші “морозні” відчуття, коли вони зникли? — запитав я.
— Та ви знаєте, не пам’ятаю. Коли плив — було холодно, це точно; а потім… — Волкобоєв пожував губи. — Не до відчуттів, значить, було.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Непрохані гості» автора Головачов Василь на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ГНАТ РОМАШИН“ на сторінці 4. Приємного читання.