Розділ «ГНАТ РОМАШИН»

— Можливо, випадковість. А скоріше координатор у момент виконання рішення був без струму, лише таке пояснення вкладається в остаточну гіпотезу аварії.

Лілов оглянувся н експертів, які повзали по розбитій платформі заводу.

— А що вони там роблять? — поцікавивсь я. — Не сподівався, що застану вас тут. Чи ви уже приступили до ремонту?

— Ремонт не входить у наші обов’язки. Там нині працює бригада двигуністів та енергетиків. Самі посудіть — куди могла подітися енергія гравіконденсаторів? Допустити спонтанний розряд енергії у землю ми не можемо, на цьому місці утворився б добрячий кратер. Розряд у повітря? Був би підвищений радіаційний фон… Нічого цього немає. В той же час завод повністю позбавлений запасів енергії, МК-батареї перетворилися у пил, немовби хтось виссав із них увесь гігаватний ресурс!

Лілов поморщився і відвернувся. Я його зрозумів. Якщо експерт не може розгадати причину аварії, це не тільки зачіпає його професійне самолюбство, а й лягає плямою на технічний сектор УАРС. Такі випадки були рідкісні, але це міркування настрій Лілова підняти не могло. Як і експерта Ларіна, який розслідував причини катастрофи на Сааремському ліфті. І того, хто розслідував причини загибелі групи чистильників на Ховенвіпі. Чи не занадто багато “рідкісних” випадків за останні півроку?

— Спасибі, - сказав я. — Значить, по-вашому, причина аварії на заводі — миттєвий витік енергії у…

— У підпростір, — з іронією докінчив Лілов. — Витік куди? Абсурд! Але… — Він раптом безпорадно розвів руками. — Виглядає це саме так. Поговоріть з фізиками, можливо, у районі Пскова ми відкрили нове фізичне явище? Хто знає?

До нас підійшов знайомий уже мені хлопець на ім’я Шарафутдін і подав білу платівку звукозапису.

— Адреси і телекси свідків аварії.

Я подякував і пішов до швидкольотів, замислившись над словами Лілова, але тут згадав, що свого транспорту в мене немає. Повертаючиись назад, я наткнувся на довгу гладеньку смугу, схожу на відполіроване голубе скло. Смуга починалася на березі річки і йшла під тіло заводу, напрочуд рівна і тендітна на вигляд, як старовинний кришталь.

— Що це? — запитав я у Лілова, який обернувся на мої кроки.

— Це? Не знаю. Спершу думали, що це слід розряду заводських батарей, але — нічого схожого.

— Якщо буде щось незвичайне, повідомте, будь ласка. Втім, вибачте, я повернувся по транспорт, свого у мене немає.

Лілов підкликав усе того ж Шарафутдіна, і він доставив мене на околицю Пскова, в зону дії міської транспортної мережі.

Після вечері я насамперед відправився за вказаними адресами свідків аварії на атмосферному заводі.

Перший з них, інженер-будівельник Вадим Волкобоєв, жив у самому Пскові, в старовинному — йому було не менше півтораста років — багатоповерховому будинку, першому з модульних приміщень нового типу. Щоправда, порівняно із сучасними спорудами цей дім мав вигляд дещо помпезний — смаки сучасників відрізнялися від смаків будівельників півтора-вікової давності, та й матеріали змінилися, але все-таки будівля була своєрідна — щось схоже на гроно винограду — і непогано вписувалася у ландшафт старовинного міста, міста-пам’ятника, міста-лісу Пскова.

У день аварії Волкобоєв працював з комплексом роботів-диггерів на розчищенні лівого берега Великої — передбачалося спорудити тут пляж і водний стадіон для одного з дитячих навчальних містечок Пскова. Перевіривши запуск програми і переконавшись, що кіберкомплекс діє, Волкобоєв зібрався скупатися, і в цей час відчув холод. “Морозний вітер”, - як він висловився. До “вітру” додалося ще й дивне відчуття непоправної втрати — зовсім чуже натурі Волкобоєва відчуття. Інженер оглянувся, нічого, що могло б породити ці відчуття, не помітив, зате побачив, як над рікою, метрів за двісті від нього, атмосферний завод, до якого він уже звик, як до деталі пейзажу, раптом нахилився, “клюнув носом” і пішов на зниження, поки не вткнувся в берег ріки.

— Ну, я й побіг, — ділився враженням Вадим, літній, невисокий, повний, із залисинами. — Переплив, значить, ріку, думав, може, врятую когось… не знав, що завод працює без людей. Одного, щоправда, зустрів. Дивний якийсь хлопець, швидкий, а обличчя якесь… байдуже, чи що… Я йому — привіт, чи є хтось живий? А він побачив мене, оббіг завод, значить, навколо і зник. Ось, власне, і все. Потім підбіг другий, Сергій, здається. Удвох ми, значить, і викликали ваших…

— А ваші “морозні” відчуття, коли вони зникли? — запитав я.

— Та ви знаєте, не пам’ятаю. Коли плив — було холодно, це точно; а потім… — Волкобоєв пожував губи. — Не до відчуттів, значить, було.