Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Тепер транспортер вивантажує їх на мембрану, — каже він. — Ти чуєш, стіни вже не так тремтять. — Він ривком притискає мене до себе. У мене перехоплює подих. — Синтетики не хочуть мати дітей. Майже не хочуть. Раніше в місті були мільйони людей, тепер значно менше. І вони майже не хочуть жити. Незабаром не залишиться нікого, придатного для переробки. Тоді Завод усе одно зупиниться, і синтетики все одно помруть. Розумієш? Але це трапиться не завтра і не післязавтра. Є ще час… І, зрештою, кожен із нас коли-небудь помре, але це ж не привід кидатися з вежі вниз головою?!

Мені здається, що він марить. Його рука все міцніше стискає моє плече. Усім величезним Заводом проноситься чи то подих, чи то конвульсія.

— Почалося, — каже Хазяїн. — Запрацював розпилювач.

У надрах Заводу зароджується новий ритм. Мої зуби починають цокотіти, як від сильного холоду. Я дужче стискаю щелепи. Мною трусить, Хазяїн відчуває цей дрож, я намагаюся вирватись, але він не пускає. Я завмираю.

— Іноді це триває годину, — мовить він. — Усе залежить… Але сьогодні швидко. Буде швидко. От побачиш.

У надрах Заводу щось із глухим стуком тріскається. Я відчуваю, як пробігає вітер кожним коридором і кожною вентиляційною шахтою, торкається моїх щік, завиває в щілинах, решітках і трубах. Злітають клапті жовтого туману. Яскравіше спалахує вогонь у грубці. Стовпом піднімається пилюка, по долівці бігають смерчики…

Потім вогонь у грубці гасне. Протяг слабшає.

— Усе, — каже Хазяїн і випускає мої плечі.

Я сиджу на верхівці громовідводу. Дивлюся на далекі гори. Металева платформа погойдується піді мною. Я піднялася сюди на світанку, а зараз сонце опускається за обрій.

Літо. У горах спіють полуниці. Я ніколи їх не бачила, про них розповідав Ярий… Все ще не можу не думати про нього. Але згадую вже рідше.

Коли сонце ховається, спускаюсь униз. Хазяїн, здається, чекає на мене. Змащує жиром шестірні огидної механічної стоноги.

— Що ти там робила?

— Вам-то що?

— Кожного разу, коли ти туди забираєшся, я боюся, що ти не повернешся, — серйозно каже Хазяїн. — Стрибнеш.

— Я ж дика, — змушую себе посміхнутися. — А дикі зневажають самогубство.

Він підштовхує стоногу під зад, і вона, гримлячи кінцівками, зникає в бічному коридорі.

— Що це?

— Чистильник. — Він витирає руки ганчіркою. — Хочеш, покажу тобі таке, що тебе розвеселить?

— Розвеселить? — Я скептично хмикаю.

— Ну, розважить принаймні… Ходімо?