Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Мембрана вібрує, відчувши доторк людини, її вагу, ритм, тепло. Ця вібрація вступає в конфлікт із ритмом людського тіла і руйнує його, вивільняючи енергію. Людина розсипається на пил. Попіл іде у витяжку. Датчики фіксують надходження енергії на сенсори… А далі — дротами. У місто. На станцію призначення.

Я мовчу, намагаючись уявити все, про що він говорить. Згадую сітку над вогнищем, Цар-мати лежить біля моїх ніг. Вітер розвіває попіл…

— Вогненний Кін, — тяжко вимовляю я. — У них… людей-вовків… є…

І, болісно добираючи слова, розповідаю про поєдинок із Цар-матір’ю.

Він киває:

— Так. Горяни використовують технології Заводу, самі того не усвідомлюючи. Вогненний Кін, очевидно, передає енергію переможеного переможцю. Принаймні частину. А заводський розпилювач передає енергію будь-кого, хто на нього потрапить, Заводу.

— А може, це Завод використовує… технології горян? Людей-вовків?

Він хитає головою:

— Навряд чи. Але точно не знаю.

— Ви не знаєте?!

— Чого ти дивуєшся? Ти гадаєш, це я побудував Завод? Та я прийшов на нього, так само як ти… намагаючись щось змінити!

Він відчиняє залізні дверцята печі й підкидає чорний брусок на тліюче вугілля. Розгоряється полум’я, вихоплює з напівтемряви його важке, ніби броньоване обличчя. На дні очей спалахують вогники: вогонь відображається в маленьких, глибоко посаджених очах.

— І вам вдалося? — запитую я.

— Ні. — Він прикриває дверцята грубки. — Вона померла.

— Хто?

Він дістає з полиці пляшку з водою, зубами виймає корок. Утирає чоло тильною стороною долоні.

— Моя дружина.

— У вас була дружина?!

Він мовчить. Дивиться в темінь.

— Але Завод підпорядковується вам? — запитую я, аби хоч щось сказати.