Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Разом із погоничем?

— Так… Якщо прийом пройшов успішно, погонич знаходить у вагоні підзарядку.

— А якщо не успішно? Якщо по дорозі когось… загубили?

Він нарешті випускає моє плече.

— Тоді погонич нічого не одержує.

Ні, недарма Григорій так за мене бився. До останнього.

— А люди?

— Зміна? Зараз їх везе транспортер… За три хвилини вивантажить на розпилювач.

Я впиваюся в поруччя крісла:

— І нічого не можна зробити?!

Він сідає поруч зі мною і раптом обіймає мене за плечі.

— Нічого. Нічого не можна зробити. Ми ж пам’ятаємо про десятки тисяч людей, які…

— Нехай би здохли всі синтетики! — кричу я з раптовою злістю. — Трупоїди! На чужій енергії…

— А ти сама? А твоя подруга? А всі твої знайомі, друзі… батьки?!

Ми мовчимо. Стіни вібрують. Догоряє вогонь у грубці.

— Моя дружина теж була синтетиком, — каже він пошепки. — Вона ніколи в житті нікому не зробила зла. Вона не винна… що не хотіла жити. Вона чесно намагалася. Заради мене. Заради нашої майбутньої дитини.

— У вас… дитина?

Стіни Заводу здригаються. Дрібно тремтять. Мені ввижається цей транспортер — як жадібний липкий язик, що тремтить з нетерпіння.

— Я не встиг, — каже Хазяїн. — Я добув для неї зарядку, але надто пізно. Немає в мене ніякої дитини.

Вібрація наростає. Ритм конвульсивний, рваний — ніби Завод відчуває близькі судоми. Я намагаюся щось сказати, але не знаходжу слів. Мені хочеться прокинутись.