Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Спасибі, — відказую байдуже.

Усамітнившись у своїй кімнаті, намагаюсь настроїти екран, але він, очевидно, несправний. Мені вдається знайти лише три канали: дзеркальний (я жахаюся, побачивши перед собою змарніле, бліде обличчя в кривому дзеркалі — моє обличчя), канал енергошоу (він працює тільки двадцять хвилин на день) і ще один, що відображає малюнок сенсорів на куртці Хазяїна. Виходить так, ніби я дивлюсь йому в спину — щодня, щогодини — і все одно не знаю, чим він зайнятий. Сенсори пригасають, коли Хазяїн сидить або стоїть, і блимають трохи яскравіше, коли рухається. От і все.

Склавши екран, ставлю його в куток кімнати. Сама виходжу на середину, заплющую очі й починаю танцювати, нарощуючи й нарощуючи ритм.

І знову — вкотре вже — туга й заціпеніння, що обліпили було мене, як липка шкурка, руйнуються і спадають, випускаючи мене на світло. Повертається мужність. А отже, повернеться й удача.

Я почуваюся громовідводом. Живим, танцюючим громовідводом. Я чекаю блискавки, я притягаю її, і ось…

Блискавка — думка — беззвучна й невидима, б’є мені в маківку, та так, що я ледь не падаю. Я бачу шлях до свободи. Такий простий і близький, що мені хочеться плакати.

Котра година? Там, зовні, похмуро — чи сонячно? Чи далеко до ночі? Мені потрібно, щоб спочатку було світло, але невдовзі після цього посутеніло…

Прихопивши під пахву величезний, майже невагомий екран, я йду коридорами, щомиті завмираючи: мені здається, що Хазяїн може читати мої думки на відстані. Тому, коли з-за повороту з’являється його височенна темна постать, я майже не дивуюся. Лише серце, востаннє стукнувши, зупиняється.

— Ти куди зібралася? — питається він із звичною байдужістю.

— Я випробовую екран, — кажу перше, що спадає на думку.

— Бігаючи з ним коридорами?

— Я хотіла…

— Іди в рубку.

— Але я…

— Іди!

Не маю сил ослухатись.

Може, завтра, говорить моя надія. Не варто поспішати. Не варто привертати уваги, він може щось запідозрити. Він уважний. Він уже запідозрив…

Я повертаюсь і, по коліна тонучи в клятому жовтому тумані, йду в рубку. Може, я набридла йому? Надокучлива іграшка? Може, він вирішив відправити мене на мембрану — сьогодні?

У рубці порожньо. Сліпо мерехтять екрани. На одному з них — червона заставка. Я втратила лік часу: таж зараз має початися шоу…

Оглядаюсь на двері. Хазяїн відстав. А може, й не збирався наздоганяти мене? Може, йому достатньо, щоб я сиділа в рубці, як під домашнім арештом? Ставлю згорнутий екран біля стіни. Підходжу до пульта. І бачу клавіатуру. Напівстерті зелені літери на білих клавішах.