Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Так. Я його Серце. Ти гадаєш, це метафора, красне слівце? Ні. Я став частиною Заводу. Я зрісся з ним. Іноді, зрідка, я дозволяю собі сходити в місто. Ненадовго.

— Так, — бурмочу я. — Ви ж… я бачила вас у місті… я зрозуміла, що ви не контролер. Потім. Мені сказали…

— Я просто блукаю вулицями. Іноді вбиваю дилерів… Якщо впіймаю. Але найчастіше — дивлюся на людей. Спостерігаю. Мені потрібно бачити людське життя, особливо після енергетичної години. Розумієш?

— Ні… Ви говорите про дилерів, як про… тарганів.

Він гатить кулаком по столу. Підстрибують склянки.

— Енергії не вистачає на всіх. Я вже це казав. Із кожним роком її все менше. Це я теж казав. А вони роблять собі гроші з людських життів. Непрожитих життів. Ти чула про життєїдів?

— Це казки…

— Це не казки! Звичайно, життєїди — не чудовиська з пащеками до підлоги. Вони виловлюють самогубців на вежах, за декілька хвилин до стрибка. Висмоктують із нещасного синтетика, який вирішив померти, жалюгідні рештки енергії — останні краплі. Тоді мертве тіло скидають униз. Або вкидають у каналізаційний колектор. А з енергії… якщо це можна так назвати… з того, що вони висмоктали, майструють фальшиві зарядники. І продають синтетикам, із якоїсь причини позбавленим пакета. А енергополіція одержує відсотки від кожної угоди!

Він говорить, як людина, яка роками не розтуляла рота, — голос хрипить і зривається, але слова, що накопичилися за довгі дні мовчання, так і рвуться з горла.

— А ті, хто одержує по кілька зарядок за ніч… — бурмочу я.

— Це інше. Їм найчастіше дістається справжня енергія. За рахунок якого-небудь оштрафованого бідолахи. Але як тільки людина одержує більше однієї зарядки за ніч, вона починає вмирати. Мине кілька місяців — і їй не вистачить, щоб вижити, цілого Заводу.

Я згадую хлопця, що вмер на моїх очах у підворітті. І ще згадую Григорія.

— Ви ж їм платите… — Я не впізнаю свого голосу. — Ви самі їм платите підзарядками, щоб вони вам служили…

— Так. Інакше не виходить. Трансформаторна станція… звичайна енергетична підстанція, розподільний щит усього міста. Навколо неї — вищі чини енергетичної поліції. Вони ж усі синтетики. Їм потрібно по сто з хвостиком енерго щоночі. Їхнім дружинам, дітям, родичам, друзям. Їхнім радникам. Їхнім вірним слугам. Розумієш? Синтетиків, яких упіймали на незаконних оборудках із енергією, позбавляють пакета, прирікаючи на повільну смерть. А дилерів відпускають. Людей на брудній роботі — наприклад, ганяти вагони по канатці — підсаджують на мультидозу… тобто на декілька доз за ніч. Вони швидко змінюються на таких роботах. Нічого не встигають дізнатися, нічого не встигають збагнути. На їхнє місце беруть інших, і так без кінця.

— Ви все це знаєте… І нічого не намагаєтеся змінити?!

Він сміється, не посміхаючись. Не розтягуючи губів. Моторошне видовище.

— Мені треба, щоб розподільний щит працював. Щоб у будинки синтетиків ішла енергія. Втрати неминучі. Опір дротів з’їдає енергії більше, ніж уся ця зграя енергошакалів. Просто, коли я приходжу в місто й застаю дилера за роботою, я його вбиваю. І всіх, хто до цього причетний, убиваю теж.

— А нас ви не вбили.

— Я вас пожалів. Я можу собі дозволити таку розкіш — когось пожаліти.

— А тих, кого привозять канаткою, ви не жалієте?!