Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Він знову йде попереду. Мерехтить зелений візерунок у нього на куртці. Я вже знаю, що це сенсори — майже як очі на спині.

Він приводить мене в підвал. Чи як іще можна назвати підземне приміщення?

Відчиняються важкі залізні двері — майже такі ж, як ті, у які я ввійшла. Хазяїн запалює ліхтаря, і я розкриваю рота від подиву: переді мною підземний хід! Широченний тунель веде вдалину, на підлозі поблискують рейки, на них стоїть, упершись буферами в земляний насип, платформа на чотирьох колесах. Дзюрчить вода: під залізобетонною конструкцією, під рейками, протікає струмок.

— Не оступися, — каже Хазяїн.

Я підходжу ближче. На платформі — величезний прозорий барабан, поставлений на ребро, на кшталт білячого колеса. На блискучих боках горять відблиски. Я зупиняюсь.

— Це дрезина на кулькових слимаках, — каже Хазяїн.

— На чому?

— Чудові тварюки. Кращі за будь-який механізм. Поглянь!

Він підносить ліхтаря ближче. Прозоре колесо на третину заповнене оліїстою щільною рідиною. До стінок де-не-де поприлипали довгасті тіла великих сірих равлів. На підошві у кожного — розсипи ртутно-блискучих кульок.

— Розвивають величезну швидкість, — каже Хазяїн. — Паруються тільки на суші. Тут, у колесі, самці. А тут, — він відчиняє бак біля стінки, — самки…

Я зазираю в бак. У темній рідині нічого не помітно.

— Вони такі ж, лише більші й рожеві, — каже Хазяїн.

— А сенс?

— Сенс у тому, що, коли самок додати в колесо до самців, вони всі нестримно рвонуть на сушу. Колесо так влаштоване, що вибиратися на стінку можна тільки в одному напрямку — вперед. Вони дуже важкі, рухаються швидко, ну і… колесо крутиться. Дрезина розвиває шалену швидкість у тунелі. Поворотів, підйомів майже немає. Рейки гладкі. А на зворотному шляху тебе чекає вже наступне покоління равлів — головне, спустити рідину з барабана одразу ж по прибутті. І вчасно розсадити молодих самців і самок.

— А куди веде цей тунель? — повільно запитую я.

Він закриває бак із рожевими самками. Стукає залізна кришка.

— Навіщо тобі?

— У місто, — кажу я, ніби сама до себе. — Бо як ви туди добираєтеся? Не у вагончику ж вам труситись…

— Ходімо, — каже він сухо. — Пора спати.

Завод живе своїм ритмом, настільки ж постійним, як зміна дня і ночі. Я починаю відчувати його так жорстко, як синтетик відчуває добу — період між двома енергетичними годинами. Де б я не була, я відчуваю цей ритм. Гудіння, не чутне вуху, зате відчутне шкірою. Двигтіння механізмів, шипіння пари. Напруга все зростає й зростає, доки нарешті на приймальний транспортер не прибуває зміна.