Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Дикий кабан з іклами.

— І як ти його вбив?

— Без зброї, — каже він, високо піднісши голову. — Голіруч.

— Як?!

— Я його задушив, — скромно зізнається Ярий.

І простягає перед собою долоні. Міцні долоні з довгими гарними пальцями.

— Ну, молодець, — бурмочу я.

Життя мого залишилось кілька годин, та я не можу не захоплюватись Ярим. І не дивуватися через нього.

Наступного дня сонця немає. І це чудово: я можу дивитись навсібіч, не мружачись і не обливаючись сльозами.

Селище людей-вовків залите туманом по самісінькі дахи. Я згадую наші прогулянки дахами веж: тоді також був туман, і нічого не було видно далі витягнутої руки…

Мене ведуть угору витоптаною в снігу стежиною. Туман розвіюється. Я оглядаюсь — ми піднялися над шаром туману, він лежить нерухомо, як тиха вода, з якої стирчать верхівки гір, лисих і вкритих лісом.

Ми підходимо до урвища. Там уже стоїть Цар-мати — чорніша за хмару. Волосся, що розсипалось по плечах, де-не-де сплуталось.

— Ти програла свій двобій, — каже вона, дивлячись повз мене.

— Чому? Я виграла!

— Ти програла. — Її очі стають бляклими, жовті лелітки майже згасають. — Ти негідна двобою, тому тебе просто вб’ють — як худобу. Іди по мосту, і нехай тебе забудуть.

Я дивлюсь туди, куди вказує її чорний палець. Поруч із урвищем — скеля, крихітний острівець серед туману. На верхівку скелі веде мотузяний місток, такий благенький, що страшно дивитись. Міст, з усього видно, довго не провисить: вітер грає клаптем мотузки десь на його середині. За мостом, на скелі, невиразно бовваніє людська фігура.

— Це Мисливиця? — запитую я.

Цар-мати киває.

— Чому ви так хочете мене вбити? — питаю я після секундної паузи.

Її тьмяні очі на мить оживають.