Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Суперниця нарешті починає сприймати мене всерйоз. Міцно стискає губи. Ледь торкаючись криги важкими підошвами, починає створювати новий ритм — розірваний, непередбачуваний. Вовчий.

Я відчуваю, як здригається лід. Уся поверхня озера перетворюється на мембрану. Вона тільки видається однорідною. У неї є свої лінії напруги, є слабкі й сильні місця, вона прогинається — надто вже тонкий лід для таких морозів…

Моя суперниця робить крок уперед, і я раптом розумію — не розумом, а радше хребтом, — що вона хоче зробити.

І я роблю це ж на частку секунди раніше. Підключившись до її ритму, б’ю ногою по тріщині, що ледь позначилася на льоду. Тріщина виривається з-під моєї підошви миттєво, як змія. Кидається під ноги суперниці — й розповзається, перетворюючись у пролам. У вирву.

Дівчина без єдиного звуку йде під воду.

На березі тихо.

Час знову завмер. Я бачу, як вона виринає — вся, як у цукрі, в крижаних крихтах. Як чіпляється за край тонкого льоду, але він кришиться під її руками і провалюється, не даючи опори. Тріщини біжать до моїх ніг — я відступаю. Дівчина дивиться на мене — в її очах образа. Ніби я обіцяла їй узяти з собою на показуху, але обдурила й пішла без неї.

Вона намагається зачепитись — цього разу булавою. Та крига дуже гладенька. Шпичаки шкребуть по ній, не залишаючи навіть подряпин.

Рум’янець, що залив обличчя моєї суперниці під час двобою, змінюється блідістю, а потім синявою. Люди-вовки мовчать. Ніхто з них не сходить з місця: двобій триває…

Вона силкується вибратись на лід спиною. Її хутряний одяг намок. Важкі чоботи просяклися водою і тягнуть донизу — туди, де коротає вічність білий кістяк вовка.

Мої черевики заливає водою.

Я відступаю ще. Тоді лягаю на живіт, розпластавшись, як павук на склі, й повзу до ополонки, виставивши перед собою булаву.

Наші булави чіпляються одна за одну. Потягши на себе дерев’яне руків’я, я відчуваю, яка вона важка. Ніби там, з іншого боку, за булаву тримається сама смерть.

Я відповзаю — крига залита водою. Вона страшенно, неймовірно слизька. Чіпляюся за неї нігтями, коліньми, носками черевиків. Повільно, по сантиметру, зісковзуючи й повертаючись назад, витягаю її, це дівча, з крижаної ополонки. А навколо тиша, глядачі завмерли. Двобій триває.

Нарешті вона стає рачки, кидає булаву й повзе вже сама — до берега. Повз мене, не дивлячись. У її волоссі крига, боки важко здимаються. Синя шкіра вже вкрилася сиротами.

Я зводжуся на ноги. Мені теж холодно.

Обводжу поглядом людей-вовків…

Вони дивляться з острахом. Ніби не вірять собі. Ніби у мене дві голови, і вони тільки зараз це помітили.

Потім уперед виходить Цар-мати. У неї темне, майже чорне обличчя, а очі палають жовтим. Я лякаюся, зустрівши її погляд.

— Ти насміялася з нас, — каже вона скреготливим, страшним голосом. — Ти за це заплатиш.