Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Я готова пошкодувати про те, що зробила.

Мисливиця іде на мене, в її русі немає ритму. Взагалі. Вона не вимахує сокирою: сокира — продовження її тіла. Вона рухається швидше, ніж в моєму уявленні може рухатися людина. Це не жінка — це комбайн для вбивства; це по-справжньому страшно.

Я повертаюся й біжу назад, до мотузяного моста.

Мисливиця наздоганяє — ривком, на середині. Свистить у повітрі сокира. Я не намагаюсь уникнути удару. Не думаючи, не оцінюючи, а тільки підкоряючись інтуїції, продовжую удар своїм рухом — і стрибаю з моста.

Ми летимо.

За інерцією Мисливиця кидається за мною, занадто пізно розуміючи свою помилку. Частку секунди ми висимо в повітрі без опори — і я, й вона. Але вона важча. І ще: вона ніколи не жила в Оверґраунді.

Поли моєї куртки напружуються, як крила. Вітер стає підпорою — на якусь мить. Цього досить, щоб долетіти, дотягтися — і вчепитися за край мотузки, що звисає з моста.

А Мисливиця перевертається в повітрі, летить униз за своєю сокирою. На її обличчі — подив. За мить чую, як далеко внизу б’ється об каміння її велике тіло.

Я виходжу назустріч Цар-матері. Дивлячись на мене, вона старішає на очах.

— Досить, — кажу я і не впізнаю свого голосу. — Ти двічі намагалася вбити мене, і в тебе нічого не вийшло. Не знаю, що тобі було від мене треба, але більше я в твої ігри не граю. Я йду!

Повертаюся і йду геть — у гори.

Далеко піти мені не щастить. Двоє чоловіків наздоганяють мене, валять на сніг і завертають руки за спину.

А наступного дня нічого не відбувається, бо з самого ранку падає лапатий сніг, та ще й такий, що нічогісінько не видно. І я, лежачи під шкурою і слухаючи, як ниють синці й подряпини, весь час згадую її слова: «У тебе на лобі написано біду для наших трьох родів. А завтра буде великий сніг».

Приходить Ярий, приносить їжу. Сідає на лаву. Мовчить.

— Іди, — кажу я йому. — Не хочу тебе бачити.

— Чому? — дивується він.

— Тому що всі ви, чоловіки-вовки, — насправді баби. Мене двічі мало не вбили — нізащо! А ти мені кашу носиш і зітхаєш.

Він дивиться на мене так довго й докірливо, що я відводжу очі.

— Цар-мати замкнулась у своєму будинку, нікого не пускає, — каже Ярий. — Ворожить на твою долю. І на долю трьох родів.

— Якщо вона така ясновидиця, твоя Цар-мати, чому вона не знала наперед, що я здолаю Безіменну? Що Мисливиця не вб’є мене?