Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Моя суперниця стоїть за п’ять кроків від мене. На ній коротка хутряна камізелька й спідниця з такого ж хутра — ще коротша. Важкі чоботи з м’якими халявами. Тіло блищить, змащене жиром. Роздимаються ніздрі. Горять очі. Ловлю себе на думці, що не хочу її вбивати. Мені хочеться повернутися до цих людей і закричати на все горло: з якої речі? Чому я маю грати у ваші дурні ігри? Не збираюсь я бути ні вбивцею, ні м’ясом!

Я вже відкриваю рота, щоб заговорити з суперницею, але помічаю, як розширюються її зіниці. Не встигнувши ні про що подумати, відстрибую вбік, і там, де ще мить тому була моя голова, зі свистом пролітає крижана булава, вкрита шипами.

Глядачі схвально гудуть. Не розумію, чого вони радіють.

— Не думай, що це легкий бій, — повторює Цар-мати, зараз я її не бачу. — Не розраховуй на просту перемогу, Безіменна!

Суперниця зблискує очима й опускає собі під ноги складаний меч. Лезо впинається в кригу. Дівчина застрибує на грубе руків’я, відштовхується однією ногою — і я знову ледь устигаю відскочити з дороги.

Вона хизується, ковзаючи по льоду на тонкому лезі. Балансує, розганяється. Несеться, летить, залишаючи на кризі білу лінію-борозну. Глядачі кричать, захоплюючись і підбадьорюючи. Це дуже гарно, особливо коли вона різко розвертається, і з-під леза летять мерехтливі крижані бризки.

Тепер вона летить просто на мене. Сталеве лезо з шипінням ріже кригу. Крижана булава крутиться в її руках, і неможливо передбачити, звідки, в якому напрямку буде завдано удару…

То чого ж я стою?! Нерухома серед криги, я просто приречена стати здобиччю!

Намагаюся скочити на свій складаний меч, але втрачаю рівновагу і ледь не падаю. Ніколи в житті мені не доводилося кататися на льоду. Допомогли б висота і вітер — але тут немає ні того, ні іншого. Відкидаю непотрібний меч і підношу булаву: балансуючи на своєму лезі, суперниця летить на мене, я бачу її очі. І розумію: вона не зупиниться.

Відбігаю вбік, але вона завиграшки змінює напрямок і знову летить на мене. Вона швидша. Вона у себе вдома.

Потилиці ніби торкається холодний подув. Дивне відчуття. І дуже неприємне. Це передчуття смерті.

Суперниця налітає, як крижаний вихор. Булава проноситься за міліметр від моєї голови, гострий шпичак черкає по шкірі, на скроні набрякає гаряча крапля. Я не відчуваю болю. Суперниця проноситься повз мене й розвертається, викидаючи віяло крижаних бризок. Вона розлючена: третя атака має бути останньою.

Я опускаю булаву. Потріскує лід під ногами. Балансуючи, відхиляючись то ліворуч, то праворуч, на мене несеться моя смерть — молода, весела, сповнена внутрішнього ритму…

Секунди розтягаються. Зовсім завмирають. Я вловлюю її ритм так, ніби вона — долоня, а я барабанна дека.

Непростий ритм. Рухи леза, що викрешує іскри на поворотах. Рух тіла крізь простір. Рух булави. Я стою, вмерзнувши в лід, і лише ледь помітно похитуюсь. Я точно знаю, де буде моя суперниця за частку секунди. І, звичайно ж, знаю, як вона завдасть удару.

Я не поспішаю.

Коли вона під’їжджає впритул, ледь змінює напрямок, щоб не спіткнутись об моє тіло, і б’є мене булавою в скроню, я відхиляюсь на якийсь міліметр, хапаю зап’ясток у залізному браслеті й смикаю в напрямку удару, продовжуючи її рух.

Вона падає. Складаний меч ковзає далі сам по собі. Моя суперниця ривком вивільнюється й одразу ж зводиться на ноги. В очах у дівчиська — непроглядна ніч. Тепер вона готова не просто вбити мене — розмазати по льоду.

Булава злітає в її руці. Дівчисько не встигло — чи не схотіло — поміняти ритм, тому я знову ловлю її: ухилившись, захопивши руку, продовжую її рух. Вона втрачає рівновагу: я можу вдарити її булавою по потилиці. Але не роблю цього.

Вона відстрибує. Знову приймає бойову стійку. Навколо нас щось змінилося: я не одразу розумію, що на зміну шуму натовпу прийшла тиша. Люди-вовки мовчать. Чути, як мете по кризі поземка.