Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Ні… тільки тепер вона ніколи не вийде заміж і нікого не народить. Й імені в неї не буде. Всі три роди зватимуть її Безіменною, щоразу нагадуючи їй про ганьбу.

Я хапаюсь за голову. Якщо звичаї диких видавались мені дивними, але симпатичними, — звички людей-вовків не подобаються зовсім.

— Чому ви все-таки слухаєтесь Цар-матері?

Ярий озирається на двері.

— Бо мати — голова роду. Цар-мати — голова всьому. Тільки мати може судити своїх дітей. Навчати їх. Нагороджувати їх. Карати. Вирішувати, кому жити, а кому не варто.

— Мати не може бути жорстокою!

— А де ж тут жорстокість? Отримати ім’я — це випробування, яке витримують не всі. Якби кожен, хто народився, отримував ім’я — три роди ослабли б через кілька поколінь.

— У вас виживають лише найсильніші, так? А як же найрозумніші? Найдобріші? Найвродливіші, врешті-решт?!

— Ти не розумієш! Отримати ім’я — означає бути готовим померти за три роди. Померти, а не прийняти милість від ворога!

— Отже, Безіменна мала гордо тонути?

— Так. Вона б померла переможеною, але не зганьбленою.

Я хапаюся за голову. Логіка в його словах є, але прийняти її, хоч як намагаюсь, не можу.

— Цар-мати десять років опікується нашими трьома родами, — каже Ярий тоном нижче. — За цей час народилося багато здорових і гарних дітей. Мисливці рідше гинуть у лісі: вона майже завжди знає наперед, що буде. Вона вміє лікувати смертельні рани. Вона знає, кого до якої роботи прилаштувати. І вона… вона матір моєї матері.

— Отже, вона твоя бабуся? — дивуюсь я.

Ярий супиться. Він не знає такого слова.

— Послухай, — кажу я поміркувавши. — А ти… ти сам як одержав своє ім’я? Якого ворога ти вбив?

— Чоловікам не обов’язково вбивати ворогів, — каже він із гідністю. — Чоловіки здійснюють подвиги на полюванні.

— І ти…

— Я вбив вепра.

— А що це таке?