Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Риплять двері. Потім ще одні. Входить хлопець (в отворі дверей йому доводиться нахилитися, щоб не стукнутись маківкою). Білявий. Безбородий. Ставить на стіл казанок, від якого піднімається пара. Кладе поряд окраєць хліба — я не зразу розумію, що це хліб. Швидше, здогадуюсь по запаху.

Як же давно я не їла!

Деякий час ми з хлопцем дивимось одне на одного. У нього в очах немає ненависті. І на тому спасибі. Я вже думала, що всі мешканці цього дивного міста щось проти мене мають.

Він ледь усміхається:

— Ти справді впала з неба?

Уночі я кілька разів повторила свою історію. Жінці з вогнем у руках, іншим жінкам, котрі збіглись на її крик. Чоловікам. Намагалась переконати, що не бажаю їм лиха.

Цього хлопця серед тих, хто зібрався, не було.

— Не з неба, — кажу, зітхнувши. — Я з міста. Мене везли на Завод. Я втекла.

Він посміхається, ніби я сказала щось кумедне. Допомагає сісти. Розплутує ремені на моїх руках. Руки затерпли.

— Їж, — підсуває до мене казанок. Простягає дерев’яну ложку. Я беру її до рук, довго розглядаю: вона більша й грубіша за наші ложки. На потемнілому від жиру дереві видно прожилки.

Спускаю з лежанки зв’язані ноги.

Їжа смачна. Я ніколи такої не їла. Це не можна порівняти ні з вітамінними пластинками, ні, тим більше, з безкоштовною вермішеллю. Хліб теплий і дуже м’який.

— Що це?

— Бануш із білих грибів.

У мене тремтять ніздрі. Фантастичний запах.

— Їж, — каже хлопець. — Ось бринза. Ось мед. Ось молоко.

Роблю ковток. Певно, мені б тут сподобалось, я залишилася б тут жити…

— Мені нікуди йти, — кажу я хлопцеві. — Можна, я поживу з вами?

Він перестає усміхатись. Хитає головою.

— Ти принесеш нам лихо. Багато людей загине.