Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Називаю адресу. Він вагається цілу хвилину.

— Гаразд. Сідайте.

Їдемо спорожнілими вулицями. У темряві безшумно крутяться вітряки. У рикші єдина фара на кермі, вона спалахує яскравіше, коли він натискає на педалі, і майже гасне, коли гальмує на поворотах.

Я звіряюся з папірцем. Фосфоресціююче чорнило світиться вже не так яскраво, як тоді, у крамниці, коли хлопець із пташиними очима написав мені цю адресу і пароль в обмін на купу грошей. До ранку чорнило зовсім вивітриться, і речових доказів не залишиться.

Будинки навкруги дедалі вищі. Це квартал хмарочосів, майже безлюдний, похмурий квартал. Бовваніють у тумані велетенські кам’яні колони — це вежі. Ліворуч — Зламана Вежа, колишній хмарочос, він переломився, як тріска, на рівні двадцятого поверху. Мені тоді було п’ять років.

Рикша крутить педалі повільніше. Озирається навсібіч. Урешті різко гальмує:

— Приїхали!

Я розплачуюсь і вибираюся з візка. Допомагаю вийти Єві. Ми на маленькій площі, праворуч і ліворуч — темні башти, у центрі — постамент від якогось давнього пам’ятника. Пам’ятник давно зруйнували, залишилися тільки кам’яні ноги в кам’яних черевиках зі шнурівками.

Рикша від’їжджає. Тепер ми зовсім самі у цьому дивному місці.

— Я посиджу? — запитує Єва.

— Ні. Зібралися йти — то ходімо.

Я роздивляюсь папірець. Мені вперше спадає на думку: а що, коли хлопець у магазині з рибами обдурив мене? Вирішив поглузувати? Що, коли ми не знайдемо тут жодних дилерів, а знайдемо… та мало що можна знайти вночі у кварталі хмарочосів?!

— Нам туди, — кажу твердо, щоб Єва ні на мить не засумнівалася в моїй упевненості. Веду її — тепер вона йде майже сама — крізь площу, до вежі.

Завертаємо за ріг. Я сповільнюю кроки. Схоже, це саме те місце — магазин… Колишній магазин. Вітрину забито. Поперек дверей — навскоси — наліпка; підійшовши ближче, примудряюся прочитати: вибачте, ми не працюємо.

І кодовий замок. Зовсім новий. Дуже складний, накручений. А зверху — про людське око — зафарбований сірим. Маскується під старий мотлох.

І тут — уперше — мені стає страшно. Бо хлопець із пташиними очима не брехав, виявляється. І якщо зараз я доторкнуся до цього замка — я буду втягнена в те, що зветься незаконними оборудками з енергією. Страшнішого злочину в нашому місті немає. З людиною, яку на цьому піймають, енергетичній поліції можна робити все, що завгодно: бити, знущатися, вбивати… Хоча вона й так помре. Позбавлять пакета на тиждень — і привіт.

Єва важко дихає у мене над вухом. Вона теж боїться.

— Може, підемо? — питає ледь чутно. — Якось дотягну…

Я затримую подих — і набираю на дверях код. Довгий. Восьмизначний.

Довгу хвилину нічого не відбувається. Потім над нами засвічується ліхтар. І горить секунд тридцять. Ми стоїмо, нікуди не йдемо.