Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Євина рука сповзає з мого плеча. Єва повільно й плавно опускається на асфальт. Я озираюся на чергового: його лампа горить надто яскраво. Ми посеред вулиці, як на долоні. Папірець, згорнутий рурочкою, палить мені кишеню.

Під’їжджає вуличний рознощик. Я беру в нього банку з енерджі-дрінком, відкриваю, виливаю Єві на голову.

— Навіщо? — шепоче вона.

— Щоб ти рухалася, дурепо!

— Ні… Навіщо жити?

Ледве стримуюся, щоб не дати їй ляпаса.

— Задля того… щоб… ми з тобою разом пішли на Завод!

Я кажу перше, що спадає на думку, але Єва раптом оживає:

— Правда?

— Звичайно!

Я смикаю її так, що вона стає на ноги — а вона ж важча від мене раза в півтора.

— Ми підемо разом, — кажу монотонно. — Виберемося з міста… Пройдемо крізь гори… І одного ранку піднімемося на вершину й побачимо Завод. Там повно енергії, Єво. Просто залийся. Там зранку й до ночі енергетична година. Там ніхто не стрибає з даху, ніхто не вішається на колготках, там усім хочеться жити, і всі живуть. Розумієш? Він прекрасний. І величезний. Вищий за небо.

Тепер ми йдемо швидше. Я майже несу Єву на собі.

— І це не казка? — Вона ледь усміхається.

— Ні, — кажу якомога впевненіше. — Якщо стільки людей говорить про це, хіба воно може бути казкою?

Ось і кінець кварталу. Довгу страшну мить мені здається, що рикш на стоянці немає; ох, є один. Порожній. Повільно розвертається, збирається від’їжджати…

— Стій! — Я саджу Єву на тротуар і біжу навздогін. — Стій!

— У мене зміна закінчилася.

— Дуже треба! Заплачу, скільки скажеш! Будь ласка! Рикша — літній, йому років сорок — обводить мене поглядом.

— Куди їхати?