Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Вона кліпає. Закушує губу. Киває. Чесно намагається підвестися. Я хапаю її холодні руки й тягну, тягну, ніби витягаю з болота.

Вона підводиться.

— Гнате, ти допоможеш… ти йдеш із нами?

Він дивиться на мене круглими очима. Цілу хвилину, мабуть. Урешті хитає головою.

— Я не можу.

— Боягуз паршивий!

— Послухай, у мене мама й тато. Якщо мене притягнуть за операції з енергією…

Більше я не витрачаю на нього часу. Зовсім.

Єва випиває банку газованої води, потім я допомагаю їй добратися до туалету. Допомагаю зійти сходами і вийти з будинку. Її рука лежить у мене на плечі. А кого це обходить? Гуляємо ми! Подруги — нерозлийвода.

— Нам далеко йти? — питає Єва пошепки.

— Не дуже. Візьмемо рикшу.

У нашому районі нечасто зустрінеш рикшу: не з нашими статками на них їздити. Але одна стоянка є — на перехресті за два квартали від нашого будинку.

Людей на вулиці вже менше. Нагулялися, розходяться по домівках. Добре нам, пікселям, ми можемо хропти до обіду. А якщо комусь зранку на зміну?

Єва ледве переставляє ноги.

— Дівчатка, у вас проблеми? — кричить черговий, не перестаючи крутити педалі. Йому нудно.

— Ні! — кричу у відповідь. — Подружка напилася, їй можна, у неї сьогодні день народження!

— А-а! — Черговий сильніше натискає на педалі, лампа у нього над головою спалахує яскравіше. — То привітай її від мене!

Залишається пройти ще один квартал.

— Єво, — кажу я пошепки, — ти можеш іти швидше?

Вона хитає головою. Я дивлюся на небо: до світанку залишається кілька годин.