Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Мені здається, я чую, як співає в повітрі тонка сталева стрілка.

Контролер збиває її рукавицею — звук металу об метал. І наступної секунди знову спалахує синя дуга. Ледь чутне шипіння, ніби рветься тонка тканина. Важко падає тіло. І настає тиша.

Єва смикає мене за руку.

Розвиднюється. Прокляття — у темряві ми мали б шанс! Біжимо, як не бігали ніколи в житті. Розлітаються з-під ніг шкаралупи, недогризки, черепки, бляшанки; звалище величезне. Ми кидаємося пообіч штабелів каністр, пробираємося крізь хащі покрученої арматури, нам потрібен вихід, вихід, вихід, а виходу нема, тільки нові гори сміття, велетенське динамоколесо, що звалилося на бік, гнилі калюжі, гори чорних оплавлених покришок…

— Допомагай!

Єва не одразу розуміє, що я хочу зробити. Та я навалююсь плечем на башту зі смердючої гуми, і Єва, здогадавшись, кидається на допомогу. Раз… два… Очі вилазять на лоба. Три! Башта з покришок падає, завалюючи прохід між двома важкими блоками — використаними акумуляторами. Він не пройде! Він тут не пройде!

Зпотойбіч завалу б’є синя дуга. Покришки плавляться й просідають. Піднімається чорний дим…

Ми знову стрімголов біжимо.

Праворуч. Ліворуч. Нам слід було б розділитися, тоді в однієї з нас був би шанс… Я думаю про це відсторонено, ніби не моя доля вирішується, а чужа. А втім, вибору все одно нема: дорога вперед одна, без розгалужень. Праворуч, ліворуч…

Єва здавлено скрикує. За інерцією пробігши ще кілька кроків, повертаю голову; Єва лежить на землі, над нею височіє чорна фігура контролера.

— Біжи! — кричить Єва з останніх сил.

Я б і рада не послухатися, та не можу. На губах металевий присмак. Я біжу, як зацькований звір, я лечу, і раптом переді мною відкривається вихід!

Останнім ривком продершись крізь пролам у бетонному мурі, вибігаю на вулицю…

І в цю мить мене хапають за волосся. Ззаду.

Кімната, де ми розлучилися з грішми, порожня. На столі, як і раніше, стоїть банка зі світлячками: вони більше не світяться.

Контролер кидає нас з Євою на підлогу, до цього він нас тягнув. Я приземлююся на руки й коліна. Єва падає на бік — незграбно, як набита ватою. Стукається головою об стіну, але й далі усміхається дивною безглуздою усмішкою.

Контролер швидко озирається. У спорожнілій кімнаті немає нікого й нічого, тільки світлячки шарудять, як раніше. При світлі ранку зелені лелітки перетворилися на огидних комах. Увігнуте дзеркало всередині банки спотворює їхні відображення, і від цього вони стають іще потворніші. Просто чудовиська.

— Звичайно, він пішов, — каже контролер сам до себе. І повертається до нас. — Дострибалися, кози?

Ми мовчимо.

Контролер смикає Євину руку вгору. Рукав скочується до плеча: вище ліктя ясно видно слід від манжети.