Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Чого тобі?

Я беруся за горло. Висолоплюю язика, наче задихаюся. Лисий розплющує обидва ока.

— Чого?

— Підзарядження, — шепочу я. — Зараз. Терміново.

— Я за таке не берусь, — каже він, поміркувавши. — Брудні вони хлопці, ці дилери.

— Я б теж не взялася. Але дуже треба. До кого мені йти?

— Не знаю. — Він байдуже заплющує очі. — Не скажу.

Я знову вибігаю на вулицю. Безпорадно озираюся. До світанку Єва не дотягне. Дивлюся на небо: котра година?

Мене плескають по плечу:

— Когось шукаєш?

Озираюсь. Дівчина, ніби знайома, тільки не пам’ятаю, як її звуть. Волосся зелене, стирчить догори, як трава на газоні. У волоссі блимають іскри: не справжні, звичайно. Косметика.

Вона дивиться на мене й посміхається:

— Хіба можна після енергогодини бігати із заклопотаним виглядом? Що сталося?

Я вже відкриваю рота, щоб пояснити. Іще мить — і я скажу… Вона все посміхається. І раптом я розумію, що говорити ні в якому разі не можна. Вона донесе.

— Нічого не сталося, — кажу ввічливо. — Відвали!

Біжу через перехрестя. Розмірковую: вона має рацію.

У натовпі людей, які щойно отримали свої пакети, людина, що біжить так, як я, впадає у вічі…

Спотикаюсь об автомат із енерджі-дрінком і ледь не падаю. Розсипаються картонні банки. Свистить поліцейський на перехресті. От халепа!

Пірнаю в темне підворіття. Кажуть, поліцейським видають премію за кожного оштрафованого порушника.

Є в цьому підворітті вихід чи нема?!