Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Не знаю. Знала Єва… Незадовго перед смертю. Мабуть.

Від цих слів у мене волосся стає сторчма.

— Але…

— Будь обережною, — каже він твердо. — Може, ти наступна… а може, й ні. Може, я помиляюсь. Та на всяк випадок частіше озирайся. І не довіряй незнайомцям. Гаразд?

«Не довіряй незнайомцям».

Тепер мені скрізь ввижаються пильні погляди. Кручу головою так, що шия болить. Стежать за мною? Чи не стежать? Чи так стежать, що я не помічаю?

Білявий Микола, мій новий сусіда по роботі, будь-що намагається мені сподобатись. Я ж дивитися на його усмішку не маю сил. Із душі верне.

Бо я думаю про Єву, і тільки про неї. Ні про що інше багато днів не можу думати.

Щоночі, отримавши свою дозу енергії, я беру в руки барабан із зображенням вовка. Витягаю з-за вентиляційних ґрат розібраний ритм-блок. Дістаю з-під ліжка коробку з інструментами. У мене лише дві години — потім дія підзарядки слабшає, «світло в голові» гасне, і я відчуваю себе цілковитою дурепою. Головне в цей момент — не піддатися відчаю і не розтрощити об стінку те, що вже зроблено. А розтрощити хочеться: таким воно видається безглуздим. Здається, нічого з цього не вийде, ніколи, і як тільки мені на думку спала така дурниця!

Примушую себе все акуратно сховати: інструменти — під ліжко, блок — у схованку за вентиляційними ґратами. І наступного дня, після енергогодини, знову беруся за роботу. Весь цей час я майже не виходжу на вулицю: через те, що зайнята. І ще тому, що набридло озиратися в очікуванні невідомої біди невідомо звідки. Я працюю, як робот на конвеєрі…

І одного чудового дня мій задум спрацьовує.

Ригм-блок кріпиться на ребрі барабана. До нижньої деки я приладнала тонку, як пухир, електромагнітну мембрану. Ритм-блок генерує хвилі, мембрана резонує з нижньою декою барабана. Так просто, що навіть дивно: і чого я так довго морочилася?

Я легенько стукаю по барабану долонею: раз, два, раз-два-три! Барабан відгукується — без паузи, без найменшої затримки видає ритмічну серію, від якої нога сама по собі починає притупувати по бетонній підлозі.

Оце-то іграшка!

На хвильку я забуваю навіть про Єву. Навіть про те, що мене підстерігає біда. Я розмовляю з барабаном: він непомильно розвиває будь-яку мою думку. Завжди логічно і завжди непередбачувано.

Енергогодина давно минула. Наближається світанок. Я надягаю барабан на плече і виходжу на вулицю. Без роликів добиратися до Римуса дуже довго. Я кидаюся бігти. Барабан метляється на боці. У такт моїм крокам починає бурмотіти ритм — неголосно, глухо, ніби сам по собі.

Цей ритм у дивний спосіб поєднується зі стукотом крові в моїх вухах. Я біжу швидше й швидше. Двірник на машині для прибирання сахається від мене. Щось кричить услід. Я не чую: у вухах свистить вітер. Стугонить кров і гучно відлунює ритм.

Я майже не торкаюся ногами землі. Хлопці-ролери проводжають мене здивованими поглядами. Влітаю до крамниці Римуса, як камінь, випущений з рогатки. Щоки горять від вітру.

— Римусе! Римусе! Поглянь, що я зробила!

Він сидить над остовом гігантського барабана — кістяком давнього чудовиська. Підводиться назустріч. Довго роздивляється мій винахід, злегка стукає по деці — барабан відгукується до нього. Щоправда, не так голосно, як до мене.