Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Попереду хтось падає, і на нього падають усі інші. Я встигаю відпустити руки, за інерцією їду вперед і трохи вправо: повз купу-малу. Хлопці намагаються підвестися, хтось лається, хтось сміється. Поліцейський свисток дедалі ближче. Я встигаю махнути рукою хлопцеві-заводію (він, як і я, зумів утриматися на ногах). Він махає мені у відповідь.

На повній швидкості влітаю у темний провулок. Асфальт тут нерівний. Гуркіт роликів відбивається від низького склепіння. Поворот, ще поворот; безлюдна вулиця, тиха, тільки вітряки на даху тріпочуть. І — освітлена вітрина. Я гальмую.

Уся вітрина заставлена барабанами. Тут велетенські ударні установки і маленькі дитячі бубни. Тамтами. Тулумбаси. Шкіри й тканини натягнено на рами найрізноманітніших властивостей та обрисів. Я дуже люблю це місце. Але не можу тут часто бувати. Надто далеко від дому.

Двері зачинено. Я безнадійно смикаю ручку. Котра година? Скоро світанок, не дивно, що магазин зачинився…

Із глибини, з-поза барабанів-чудовиськ завбільшки з людину, повільно виходить чиясь тінь. У напівмороці я не бачу обличчя.

Скрегоче замок. Відчиняються двері.

— Заходь.

Господаря барабанного магазину звуть Римус. Він набагато старший за всіх моїх знайомих — йому років сорок. Для мене він запалює в крамниці всі вогні: будить мишей і білок, випускає світлячків, термосить єдиного електричного ската у глибокому, але тісному акваріумі. Я озираюся, ніби бачу все це вперше.

Барабанів тисячі. У кожного свій голос. Та зараз вони мовчать. Я простягаю руку, несміливо стукаю пальцем по жорсткій, дивно теплій шкірі. Звук дуже глибокий, низький, таємничий: бум-м…

— Пробачте, що потурбувала вас так пізно.

— Нічого. Я на тебе чекав.

Від здивування я обертаюся.

— На мене?!

— Я тебе запам’ятав, Дика. Ти часто приходиш. Подивитись на барабани.

— Не дуже часто… — Тепер я ніяковію по-справжньому. — Я далеко живу. І… у мене немає грошей. Тільки на дуже маленький… найменший барабан.

Він киває, ніби так і знав. Жестом кличе мене за собою — в глиб магазину. Там стоїть дивна установка, щось подібне до клітки з грубо спаяних арматурних прутів. Усередині клітки закріплено й розвішано барабани — на перший погляд абияк. Насправді в їх розташуванні є система. Не можу зрозуміти яка.

— Сядь. Розкажи, що тобі треба.

Я сідаю, ховаю під стілець ноги на роликах і розповідаю. Мені потрібен барабан. Краще — система барабанів, та це вже як вийде. Мені треба самій, на свій розсуд, сконструювати ударну установку. Мініатюрну. Це буде… Одне слово, це буде синтезатор ритмів.

Римус вислуховує дуже уважно. Киває. Довго думає, потім входить до арматурної клітки. У його руках дві тонкі дерев’яні палички. Потихеньку, монотонно починає вистукувати на великому барабані. Я мимоволі підхоплюю, починаю відбивати ритм долонею по коліну…

Римус мигцем дивиться на мене — і раптом його ніби прориває. Він шаленіє всередині клітки, барабани оживають — усі разом. Я чую, як стугонить моя кров — і кров Римуса. Я чую ритм цілого міста. На мить здається, що знову надійшла енергетична година і тепла хвиля ось-ось заллє мене цілком…