Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Вона любила життя, — каже Довгий. — Так, їй було важко, не вистачало енергії. Але вона розуміла, що таке життя. І нізащо не спустила б його в колектор… як в унітаз.

Я розумію, що він має рацію, але дурію з горя. Я занадто легко повірила у самогубство Єви.

— Її хтось убив?!

Довгий мовчить.

— Але хто? І за що?! І до чого тут Завод?

— Ти не розповідала мені, — починає Довгий, — що з вами трапилося тієї ночі, коли ти шукала підзарядку для Єви.

— А ти звідки знаєш…

— Облиш, — махає рукою. — Що знають двоє, знає й свиня.

Він знову має рацію. Я закушую губу.

— Не бійся, — каже Довгий. — Я ж тобі не ворог.

Розповідаю йому, як ми наскочили на контролера. Як намагалися втекти, та не змогли. І як він нас відпустив.

Довгий якийсь час мовчить.

— Контролери ніколи не ходять поодинці, — каже він урешті. — Хіба ти не бачила патрулів?

Я мовчу. І знову він має рацію.

— У контролерів нема такої зброї. Те, що ти описала… Це не розрядник. Це штука потужніша. Я навіть не знаю… Не знав, що буває така зброя.

Я мовчу. Мої сльози висихають, стягуючи шкіру.

— І контролери ніколи нікого не випускають, — каже Довгий дуже тихо. — Ніколи. Це закон.

Я згадую того, кого ми вважали контролером. Обличчя, ніби куте із залізних пластин. Очі, що дивляться з темних провалів…

— То хто ж це був?! — вихоплюється у мене.

Довгий хитає головою.