Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Я тікаю. Потім повертаюся. Він так само лежить на боці. Під ним уже чимала калюжа крові — здається, я ненароком перебила артерію. Але кров більше не цебенить. І хлопець не дихає.

Він мертвий.

Стою над ним із закривавленим стилетом. Я ж не хотіла! Він був тварюкою, він заслуговував смерті… Але тих подряпин, що я йому завдала, недостатньо, аби завалити насмерть такого здоровенного бугая!

Мій одяг у крові. Треба тікати, доки мене не впіймали. Адже з усього виходить, що вбивця — я…

Що відчуває людина, коли життя в ній лишилося так мало, що кожної ночі доводиться підзаряджатися не раз, не два — дев’ять разів? Звідки він брав такі гроші?! З кожною ніччю життя в ньому залишалося все менше. Що більше він чіплявся за життя, то менше залишалося шансів…

У кінці підворіття майнула чиясь тінь, і я йду, обережно притиснувши барабан до грудей. Обличчя цієї людини — мертве — стоїть у мене перед очима.

«Іди вгору». Це стає майже нав’язливою ідеєю. Я піднімаюся на дах нашого будинку — дев’ятий поверх — і сиджу там в оточенні вітряків і тьмяних сонячних батарей. Колись ці батареї давали багато тепла і світла — тоді сонце світило нам щедро, по дві-три години на день, а не двадцять хвилин, як зараз. Тепер батареї нікому не потрібні, та їх не демонтували. Я сиджу на одній з них, як на крижаній брилі, вкритій порохом. Дивлюся на місто.

Вітряки, вітряки. Велетенські лопаті і менші вітрячки. Дахи — пласкі, всі на одному рівні. Де-не-де рядами стоять крісла — тут люди зручно вмощуються і дивляться енергетичне шоу…

А далі, майже непомітні в брунатному тумані, — хмарочоси, вежі. Верхівками вони ховаються у хмарах. Перші поверхів двадцять заселені, а вище зазвичай ніхто не живе: важко підніматися. Раніше, коли енергії було багато, вежі світилися вогнями. Всередині та іззовні працювали ліфти. Люди піднімалися на самісіньку гору, не докладаючи зусиль…

Іди вгору, сказав Римус. Я підводжуся й обтрушую пилюку зі штанів.

Дільниця хмарочосів має погану славу. І не лише тому, що серед уламків та руїн тут розташовані різні підозрілі заклади. Вежі потроху руйнуються: щохвилини кожна з них може повторити долю Зламаної Вежі. Або самогубець звалиться на голову, також приємного мало.

Я йду, намагаючись триматися ближче до стін. Веж багато — колись їх будували тут одну за одною. І де ж, цікаво, лежить те, що мені «дуже потрібне»?

Задираю голову і дивлюся вгору. Голова йде обертом: стіна губиться високо в небі. Скільки ж часу знадобиться, щоб піднятися на дах?! І чи є там дах, адже з землі видно лише половину вежі, решта — в тумані?!

Поправляю на плечі плаский ланцюг свого барабана. Йду вздовж стіни. Стіна розмальована графіті: тут і сороміцькі слова, і цілком пристойні малюнки. Великий чорний напис: «Синтетики — дурні тварюки». Цікаво, хто такі синтетики і за що їх тут обзивають?

А потім я зупиняюсь як укопана. Поряд із яскравою дурнуватою картинкою — ошкірена морда з випнутими червоними губами. Я бачу щось дуже знайоме.

Малюнок наполовину стерся, як і в мене на барабані. Та впізнати його можна.

Це зображення вовка.

Тепер я знаю, де шукати. Принаймні здається, що знаю.

У вежі лише один під’їзд. Сходи брудні. Сморід нестерпний — схоже, у ліфтовій шахті влаштували смітник. Не хотіла б я тут мешкати.

Із п’ятого спускається бабуся років сорока п’яти. Дивиться на мене з підозрою. Питає, до кого.