Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Драбина тягнеться все вгору й вгору. Іззовні крутяться вітряки: то затінюють світло з вікон, то знову його відкривають. Між тридцятим та сороковим їх було так багато, що вони мало не чіплялися один за одного лопатями. Та що вище я піднімаюся, то менше вітряків за вікнами. Вище дев’яностого поверху вітряків нема взагалі.

Вежа порожня: тут багато років ніхто не живе. Багато десятиліть. Дме вітер із розбитих вікон, грає курявою й піском на сходах. Замітає сліди.

Це дуже зручно, думаю я. Якби я могла отримувати свою підзарядку тут, просто на вершині… І якби не треба було щодня ходити на роботу… І якби не треба було їсти й пити…

Дістаю флягу з-за пазухи. Роблю великий ковток. Скільки поверхів у цьому хмарочосі? Двісті, триста — чи тисяча?!

…Так от: якби всі ці «якби» були правдою, а не дурнуватими мріями, я оселилася б тут, нагорі, зі своїм барабаном. Іноді спускалася б донизу — розважитися. А вітер замітав би мої сліди, і поліцейські мене б не…

Дивний звук за спиною. Я різко обертаюся. На сходовому майданчику піді мною стоїть чоловік. Звідки він узявся? Невже влетів у вікно?! Незнайомцю років двадцять п’ять, з одягу на ньому лише чорні штани й багато ременів, тонких і товстих, на поясі, на торсі, на ногах. А під ременями він весь покритий горбами м’язів і джгутами вен. І рубцями. Він дивиться на мене й посміхається, я мимоволі відступаю, щоб тікати нагору…

У вікно над моєю головою влітає — так-так, влітає! — ще один. Старший. Не такий жилавий. Першої миті мені здається, що у нього за спиною крила. Потім він випускає з рук вузлувату мотузку, і вона вислизає у вікно, як чорний зміїний язик.

Тепер я стою між ними, і виходу нема.

— Ти високо залізла, синтетичко, — каже той, що з’явився першим, у ременях і рубцях. — Стрибнула б і з двадцятого. Чи у тебе манія величі?

— Я не синтетичка, — кажу йому.

Він регоче:

— Так-так, звичайно. Ти маніячка. Хочеш розмазатися по асфальту так ефектно, щоб двірники тиждень зішкрібали. Твої кишки, я маю на увазі. Ходи, допоможу!

Він робить заохочувальний жест у напрямку вікна. Я піднімаюся на сходинку вгору.

— Що ти тут робиш? — глухо каже інший.

Хороше запитання. Я шукаю… невідомо що. Невідомо нащо. Але як їм це пояснити?!

— Закортіло політати, — м’язистий посміхається.

— Ні.

— Тоді навіщо ти сюди прийшла?

— Мені потрібно було піднятися нагору. — Я дивлюся на старшого з надією. Мені здається, він тут головний. І ще мені здається, що він здатен мене зрозуміти. — Бо мені сказали. Піднятися нагору.

— Це була помилка, — каже старший, помовчавши. — Тут нагорі тільки птахи… і самогубці. Алексе, випускай її.