Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Від манжети розливається тепло — до серця. До горла. Перед очима спалахують золоті іскри, мерехтять, танцюють…

Я усміхаюся.

Все добре. Всі живі. І у Єви все гаразд. Навіть краще, ніж можна було уявити: Єва знайшла дорогу на Завод! Вона про це завжди мріяла! Я за неї рада.

І ще я все можу. Співати, танцювати, конструювати…

Я годую динамомишу спеціальним кормом із баночки. Запускаю колесо. Миша біжить. Колесо крутиться. Засвічується лампочка над столом.

Я замикаю двері, сідаю за стіл і кладу перед собою навушники, які принесла з роботи.

За дві години розумію, що потрібен барабан. Або бубон. Щось таке просто необхідне. Я кладу у схованку розібрані навушники і стукаю в кімнату до Гната.

Він так радіє мені, що готовий, здається, руки цілувати.

— Ти?! Заходь… Вип’ємо чаю… У мене є вино…

— Ніколи, — кажу. — Позич-но мені ролики. Дуже треба.

Він розчарований.

Ролики Гната — його скарб. Він береже їх, чистить, змащує, сам рідко користується й іншим ніколи не дає. Вони дуже старі, можуть зламатися і ремонт не переживуть.

— Навіщо тобі? — питає Гнат, відводячи очі. Та я вже знаю, що відмовити він не наважиться.

— З’їздити в одне місце. Я дуже поспішаю, розумієш?

Я їду хідником, перестрибуючи через каналізаційні Грати. Ролики — чудова річ, але мені на них ніколи не зібрати грошей. Особливо після того, як ми з Євою витратили всі заощадження на нелегальний пакет.

Я знову думаю про Єву. Зараз, коли після щасливої енергетичної години минуло трохи часу, її лист уже не здається мені таким переконливим. «Завод є…» Могла Єва піти, не попрощавшись? Не сказавши ані слова? Кинувши все? Негарно з її боку. Після того, як ми разом ускочили в ту халепу…

Я згадую контролера, який нас відпустив. Може, зникнення Єви якось із ним пов’язане?

Я вилітаю за поворот. Посеред площі хлопці на роликах граються в гамбу: вхопившись одне за одного, їдуть паровозиком. Той, хто веде, різко повертає то праворуч, то ліворуч, і всі за ним. Ланцюжок звивається змією, і тих, хто вхопився останніми, мотає з боку в бік. Грають зазвичай доти, доки хтось упаде і ланцюжок розвалиться.

Я вичікую секунду — і приєднуюсь до паровозика останнім вагончиком.

Швидкість небачена. Я ледве встигаю перебирати ногами, щоб не налетіти на край хідника. Стоніжка, складена з людей на роликах, пролітає крізь площу і різко розвертається перед великою вітриною. Мене заносить, я б’юся об вітрину плечем: вона гуде, як бубон, але не розбивається. Гамба котиться далі. Летить шкереберть рознощик бутербродів. Котяться упаковки з дрінком. Двірник квапливо звертає вбік. Оддалік чутно поліцейський свисток…