Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Узагалі-то я не дуже добре на цьому розуміюся. Я ж не інженер — я просто піксель. Але будь-який піксель знає, що на вході в ритм-блок наших навушників — якийсь зовсім простий сигнал. А вже блок перетворює його на той самий ритм, який змушує нас так швидко і точно змінювати кольори. Про небесний екран говорять, що він барвистий, що в ньому безліч відтінків, що одне зображення перетікає в інше майже непомітно… Подивилася б я на наше енерго-шоу, якби кожен піксель замість ритму отримував тупий наказ: синій! Жовтий! Білий!

Отямившись, я ховаю навушники в схованку за вентиляційними ґратами. Мені треба знайти Єву. Зараз це найголовніше.

Євина кімната не замкнена. Там порожньо. Речі розкидані абияк — на Єву це не схоже, вона акуратна.

Іду на кухню. Там сидить Гнат — на самоті. Мені мимоволі доводиться з ним заговорити.

— Єву не бачив?

Він дивиться сторожко.

— Я гадав, вона з тобою… Її зранку немає.

— І з роботи не поверталася?

Гнат хитає головою. Я сідаю на край залізної табуретки.

— Її не було на місці, — кажу, сама не знати нащо. Гнат широко розплющує очі:

— Так? А де ж…

І замовкає.

Наближається енергетична година. Єви немає в кімнаті. Зрештою, вона може підключитися до свого пакета десь в іншому місці… Але я в це не вірю.

Як завжди перед енергогодиною, думаєш про погане. Стає лячно. Від життя чекаєш тільки лиха й неприємностей.

За п’ятнадцять хвилин до дванадцятої я згадую, що не перевірила пошту. Сідаю у велосипедне сідло, натискаю на педалі… засвічується монітор на кермі.

Лист єдиний. Від Єви. Витріщивши очі, я читаю: «Завод є. Насправді є! Дякую тобі за все».

І все. Кінець.

Цей лист так збиває мене з пантелику, що я мало не забуваю підключитися. За дві хвилини до дванадцятої застібаю манжету на лівій руці, клацаю роз’ємом… І тут пригадую, що не встигла перевірити: є у мене сьогодні пакет чи ні? Може, мене за щось оштрафували?!

На міській вежі починає бити годинник: раз… два… три…

Дванадцять!