Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Виспавшись як слід, за годину до заходу сонця підходжу до прохідної біля підніжжя пагорба. Пікселі стікаються струмками з усього міста.

Переодягаюсь у роздягальні і раптом бачу, що у шафці дві пари навушників. Помилка техніків: нові поклали, старі забули забрати. Я мимоволі озираюся: ніхто не бачив? Ніхто. Всі надягають роби.

Тоді я переховую старі навушники — з полиці кладу до себе в черевик. Якщо засічуть, скажу, що випадково. Зрештою, з шафки їх не забирали!

Надягаю нові навушники. Надягаю чорні окуляри. Застібаю липучку — ззаду, навпроти четвертого хребця.

І прямую на робоче місце.

Іду вгору, аж поки дістаюся позначки 401, і тоді повертаю ліворуч. Пробираюся вузьким проходом. У Єви п’ятсот тринадцяте місце, у мене — п’ятсот дванадцяте, Єва завжди приходить раніше…

Та сьогодні її немає. Я так дивуюся, що наступаю на край роби і мало не падаю.

На п’ятсот тринадцятому місці нема нікого! Невже вона запізниться?!

Я сідаю на своє місце, схрестивши ноги. Спокійно, кажу собі. Зайві тридцять секунд нічого не означають. Коли я востаннє бачила Єву? Вчора. Сьогодні я проспала весь день, а коли виходила з дому, її вже не було в кімнаті…

Час спливає. Я кручу головою, вдивляючись в обличчя останніх пікселів, які підтюпцем біжать до своїх місць. Єви серед них немає.

Незнайомий хлопчина, білявий і молоденький, застрибує на платформу номер 401/513. На Євине місце!

— Заблукав? — запитую різко. Він усміхається — рот від вуха до вуха, очі часто кліпають.

— Привіт! Мене поставили сюди працювати! З крайньої лінії, уявляєш? Був конкурс, я переміг! Як думаєш, упораюсь?

Я дивлюся на нього, як на прибульця з Місяця. Його слова до мене не доходять.

— Це місце…

— 401/513! — Він показує новенький жетон, який метляється у нього на зап’ястку.

— Конкурс? Коли?

— Та сьогодні ж! З обіду!

Отже, Єву перевели на околицю. Кудись у куток екрану. На місце цього… живчика. За що?

Не скиглити! Нічого страшного. Головне — пакет у неї буде. Вночі після енергогодини сядемо рядком на кухні, вип’ємо чаю…