Розділ «Життя та смерть Сергія Кабана»

– Двоє. Я і подруга моя Вікуся, більше нікого. Може, ще Женя-інтерн, він завжди за того, за кого і Вікуся.

З цієї миті життя Кабана устаткувалося: ночував він у морзі, на дальній нижній поличці, подалі від входу, де вікна входили в землю чи не повністю, а вдосвіта заповзав під гору трупів і перечікував уявні і реальні облави – сепаратисти не втомлювалися його шукати днів сім-вісім. Ближче до обіду приходила Нюся, Вікуся або закоханий в неї інтерн Женя. Вони приносили скромний лікарняний харч і забирали на процедури – спочатку за ширму під сходи, а потім і в колишню палату, звідки вже виписали Ілліча і Петруху, але із заздрісною регулярністю поставляли нових поранених сепаратистів. У палаті Кабан знаходився недовго, дві-три години на день під час крапельниць, не хотів ризикувати сам і наражати на небезпеку своїх рятівниць. Тим більше, що в морзі він обжився – правду кажуть, що людина звикає до всього. «Це як чистилище перед Страшним судом, – думав Кабан. – От усілякі місця проживання міг собі уявити, але не таке. Цікаво, кому в голову прийшла світла думка звичайнісінький плацкартний вагон пристосувати під морг? Хоча чого не зробиш, якщо, наприклад, дуже потрібно, а коштів – немає, тобто небіжчики – є, а моргу – немає? А так дешево і сердито – списаний, напевно ж, вагон, судячи з облуплених стін і обідраної обшивки на полицях, закопали в землю, поставили кондиціонер – і будь ласка, йдемо, точніше, їдемо в ногу з прогресом, дуже сучасний заклад вийшов, однозначно, винахідливий головний лікар розстарався».

У перший день після крапельниці сам спуститися вниз він не зміг, дуже ослаб. Вікуся й Ольга відтягли його на собі вниз, і Кабан, крекчучи, ногами вперед розсовуючи небіжчиків, заповз на своє місце. До вечора він то провалювався в напівзабуття, то широко розплющував очі й дивився крізь небіжчиків у вікно, через каламутне скло якого в морг слабо пробивалося світло. Відчував Кабан себе дуже погано, можливо, навіть гірше, ніж у перший день, рана боліла від постійного руху, від незручної пози, і, хоча він планував на ніч вилізти на поличку, забувся сном на підлозі, під трупами, де і знайшов себе на світанку, коли прокинувся від сильного холоду. Мабуть, саме тоді Кабан повністю усвідомив безпорадність свого становища. Виповз із-під купи зовсім недавно ще живих людей, роззирнувся – і зрозумів, що тепер він деякий час житиме серед мерців. Кабан не був особливо вразливою людиною, швидше, навпаки, але навіть для нього така компанія здалася трохи невеселою. В голові постійно кружляли думки, як вибратися, як зв’язатися з рідними, він перебирав різні варіанти – і тут же їх відкидав, зваживши на свою повну нетранспортабельність. Що б він не придумав, що б не вигадали, припустімо, його рідні або друзі, все зводилося до того, що спочатку необхідно хоча б трохи стати на ноги.

Близько одинадцятої прийшов Женя і забрав Кабана на процедури. Після нічної кризи дихалося вільніше, і дорога через подвір’я далася йому легше. В палаті, куди його завів інтерн, лежали нові поранені сепаратисти, але розмов він прагнув уникати. «Скажеш, що місцевий, лежиш на денному стаціонарі, якщо питатимуть. Сепари все одно не амвросіївські», – порадила Вікуся.

А ось після крапельниці його накрило по повній – сильно захотілося спати, полежати на зручному ліжку, на чистій постелі з подушкою, нікуди не хотілося йти, Кабан відчував приємну слабкість, безвілля, байдужість до своєї долі. Інтерн його підганяв щосили, і Кабан заповз до моргу буквально рачки, крекчучи від болю в череві, обповз гору трупів і, знехтувавши небезпеку, завалився на найближчу полицю. Пахло там краще, принаймні, і вмоститися можна зручніше, і не висить над пикою рука з відбитим синім нігтем. Прийшов до тями Кабан від того, що на нього хтось дивиться. «Чому я не внизу? – гострим болем у живіт пронизала думка, і холодний піт виступив на лобі. – Я пропав!»

– Сірий, даремно ти тут лежиш, – не розплющуючи очей, він упізнав Нюсю радше через солодкий квітковий аромат парфумів, ніж по голосу. – А якщо б не я прийшла, а сепари? Вони, до речі, знову тебе шукали. Поки їх командир з Олексієм Івановичем розмовляв, троє інших усі палати прошелестіли. Ти ввечері і вночі можеш на поличці спати, ось там, у тому кінці вагона, а вранці і вдень краще тут, унизу. Зрозумів?

Кабан слухняно мотнув головою і запитав:

– Сумка?

– Сумку твою з формою я Жені додому віддала. Залишили тобі лише туалетне приладдя – я підкупила трохи на перші дні, і футболки свіжі в пакеті. У тумбочці лежать. Піднімайся, на процедури час.

– А що, вже ранок?

– Одинадцята година.

– Нічого собі, оце я поспав. А число?

– 28 серпня.

Ранками Кабан почував себе значно бадьоріше, ніж удень або увечері. «Якщо тікати звідси, то вранці, годині о шостій-сьомій, поки є сили, щоб до обіду встигнути до своїх». Але як бігти, яким чином? І куди бігти? Де лінія фронту, хоч би умовна, ні Вікуся, ні Нюся сказати не могли, та й пробиратися самому через територію, зайняту сепаратистами, – добровільна здача в полон. Найближче звідси – до російського кордону, двадцять кілометрів, але він наслухався цих історій про українських військових, що потрапили на територію Російської Федерації – там їх заарештовували і саджали у в’язниці або передавали сепаратистам. Так що ні, теж не варіант. На самому світанку, перед тим, як залізти на своє місце, сівши поруч на полку, Кабан хвилини дві розглядав тих, хто переховував його від смерті. У купі, так майстерно створеною Нюсею, лежало семеро небіжчиків у військовій формі – камуфляжні штани, майки, берці, і троє цивільних – двоє чоловіків і одна жінка, літні люди, видно, час їх уже прийшов і померли вони своєю смертю. На сепаратистах Кабан візуально не виявив жодних ознак вогнепальних або осколочних поранень, але тіла вже порозпухали, тому, можливо, отвори стали просто непомітними. У будь-якому разі, померли вони точно не від епідемії. П’яти небіжчикам було на вигляд років по п’ятдесят, не менше. Кабанові вони всі видалися на одне лице, як брати: середнього зросту, худорляві; з характерним передсмертним вищиром, чорними зубами і глибокими ямами в яснах замість зубів, металевими фіксами, зі сплутаним темним, із сивиною, волосся (один, правда, майже лисий). Татуювання на плечах, руках, пальцях – бані церков, якорі, якісь слова, крапки, словом, абракадабра. Шостий – не набагато старший за Кабана, років під сорок, такий же міцний кремезний чоловік зі смоляним чорним волоссям, розвиненою грудною кліткою, м’язистими руками і здоровезними кулаками. Він лежав, закинувши голову, зі спокійним виразом на обличчі, немов спав, ледве прикривши повіки. Створювалося моторошне враження, що він підглядає, і Кабан знайшов у собі сили підійти і перевернути чоловіка обличчям униз. Сьомим виявився зовсім хлопчисько, років тринадцяти-чотирнадцяти, не більше. Кабан спочатку навіть не повірив, що хлопчак – бойовик, поки не роздивився на плечі синяк від прикладу і натертості від ременя автомата. «Як же так, – Кабан несподівано відчув хвилю незнайомої жалості, – як же так? Ти ж зовсім хлопчисько! Навіщо тобі це було потрібно?!» Чи то Кабан так вразився, чи то так подіяли ліки, але вночі йому наснилося, що п’ятеро худорлявих ріжуться за столом у першому купе в секу, загорнувшись, як у плащі, в ковдри, і запрошують його зіграти разом:

– Давай, зьома, сідай. У карти перекинемося!

– Дякую, мужики, щось не хочеться.

– Так ми ж не просто так звемо, ми на інтерес.

– А який інтерес?

– Та дуже простий інтерес, цікавий: якщо ти виграєш – живим залишаєшся, якщо ми – з нами вирушаєш. Бо не діло це, щоб живий серед мертвих спочивав. Не по-людськи.

– Не слухай ти їх, – до столика підсів шостий, той самий кремезний чоловік із густим чорним волоссям. – Вони поговорять-поговорять – і заткнуться. Давай краще покуримо і вип’ємо.