Досить бути провінцією

- Тільки три... Англійську, німецьку, російську,

- Вася спробував розсміятися на свій останній жарт, та лише нервово закаркав: - Йолкі, чого ж він не їде. У нас же тепер менше години. Коли ж нам його з мінтярні забирати, коли в аеропорт везти?!

Вася замовк і, опустивши голову, у відчаї обхопив її руками:

- То ж мене потім усі інформаційні агентства звинуватять у запланованій провокації з метою зриву шостої зустрічі президентів у Львові...

Як бачимо Вася мав цілком серйозні підстави для хвилювання. Та тут раптом наче саме небо зглянулося над нашим героєм. Здалеку почулося виття сирен. І не минуло й хвилини, як у приміщення бару в супроводі трьох охоронців увійшов Іван Горіло власною персоною. Засмаглий і темноволосий, вдягнений у модний чорний костюм із широкою краваткою поверх темно-голубих тонів сорочки, він виглядав дуже солідно, наче хрешений батько з якогось гангстерського бойовика. Один з його охоронців залишився назовні коло входу, а два інших стали мов кам'яні статуї обабіч дверей, обмацуючи цупкими очима кожну шпаринку в залі. Пан Іван, роззирнувшись на всі боки, попрямував до столика наших друзів і, поручкавшись із Василем, поважно сів на стілець, кинувши запитальний погляд на Оксану.

- ие моя добра знайома, - блискавично відреагу-вав той. - Вона в курсі справи.

ІЛя відповідь, здавалось, цілком задовольнила пана Івана. Куточки його вуст ледь-ледь піднялися вгору в знак дружньої посмішки красуні, і пан Іван знову перевів погляд на Василя.

-Атож, мій друже, - поблажливим тоном мовив він. - Шо у вас за проблема?

Вася почав розповідати. Від хвилювання він весь час плутався і збивався, намагаючись затушувати свою роль у виникненні інциденту. Терпляче його вислухавши, пан Іван погодився, шо ситуація вимагала негайних дій. Він також похвалив Василя за кмітливість, адже за сорок хвилин до відльоту літака без його, Івана Горіла, допомоги їм не вдалося б ні забрати Гаубера з міліції, ні відвести його в аеропорт. Втім, невідомо чи навіть зараз це можливо зробити усього за дві третіх години. Тому пан Іван запропонував Василеві, не гаючи часу, сісти з ним у машину. Без особливих трудношів вдалося Василеві вмовити свого знайомого прихопити із собою на цей розважально-рятувальний захід ше й Оксану.

- Пане Іване, можна вона поїде з нами? В неї до німця ше якась справа.

- Добре, - хитро посміхнувся той у відповідь. -Якшо ви так наполягаєте, то я не заперечую.

За інших обставин Вася доклав би усіх зусиль, тільки б не допустити нової зустрічі Оксани з Гаубе-ром. Та зараз важливіше здавалося йому, вразити її своєю впливовістю.

Отож, за мить вони вже сиділи в розкішному "Сеаті", шо, роздираючи монотонний міський гул гучним виттям сирени, на всій швидкості понісся до Личаківського райвідділу.

З тротуарів на них озиралися люди. Вася так і прилип обличчям до віконного скла, плекаючи надію на те, шо його побачить і впізнає хтось зі знайомих, і він потім вкриє своє ім'я невмирушою славою, розповідаючи всім якусь байку про свої вигадані пригоди. Та дзуськи! Більшість дариівчан воліло того суботнього дня відсиджуватися вдома або дудлити горілку по шинках у рідному мікрорайоні, ніж вештатися нашпигованим міліцейськими патрулями иентром.

- Мабуть, вам краше залишатися в машині, поки ми будемо розмовляти з капітаном, - делікатно порадив пан Іван Василеві, коли вони вже під'їжджали до місия призначення.

- Шо ви! - аж підстрибнув на своєму місиі Василь. - Висадіть мене краше тут, біля чорного входу.

- Біля чорного входу? - розгублено перепитав Іван, давши водієві рукою знак, шоб той зупинився.

- Але навішо?

- Ну... - зам'явся Вася. - Мені треба повернутися на місие...

- На місие? Ви ж казали, шо вас відпустили. Ви шо, втекли з-під варти?