Досить бути провінцією

-Ладно, - зніяковівши і почервонівши, роздратовано мовив Вася, як тільки здоровань відійшов від їх столика. - То всьо фігня. Ну, пожартував я трошки. Шо буду перед вами вихвалятися. Давайте краше подумаємо, шо ми з німием будемо робити. Він же там у мєнтурі сидить до з'ясування. Якшо ми його за дві години звідти не заберемо, таке може початися... Аа, так ви мені і не сказали, як ви тут опинилися.

- Про ие іншим разом, - таємниче відказав Ворош, змусивши Васю ше хвилину перестрибувати підозрілим поглядом то на нього, то на Оксану. - В нас зараз є більш нагальні проблеми.

- Дійсно, - підхопила Оксана, - я от Петрові і кажу: ти на такій роботі працюєш. Подзвони свому начальнику. Він, може, все й владнає.

- Аа, а потім, коли німець йому про все розповість, він ше й мене з роботи владнає!

- Про шо це ви? - поцікавився Вася.

- Є про шо! - ухильно відповів Ворош.

- Не владнає, - спробувала заспокоїти Вороша Оксана. - В німця взагалі й часу не буде, шоб шось розповісти. Тільки ми його з міліції заберемо, він одразу додому.

- Ао того ж ти в такий спосіб врятуєш престиж України, - додав Вася. - А переможців, як відомо, не судять.

Та обережного Вороша не так то й легко було переконати. Він, зрештою, добре знав, у якому звірячому оточені йому доводиться працювати, шоб через якусь дрібницю ризикувати кар'єрою, і після двадцяти хвилин їх розмови доля бідолашного Гаубера здавалася вирішеною, коли раптом Вася, несподівано для всіх і навіть для себе самого, радісно вигукнув, ляснувши в повітрі пальцями:

- Евріка! Я знаю, шо треба робити!

******************************

Звичайно, спосіб, яким Вася мав намір за

неповні дві години визволити Гаубера з пазурів львівських правоохоронців і протягнути його через перекритий центр до аеропорту, мав би бути дуже дієвим. А людина, за допомогою до якої в иій ситуації мав би звернутись Василь, мала б посідати в місті неабияку владу і користуватися великим впливом. Попри всю хвальковитість Васі та його схильність до перебільшень, автор змушений констатувати, шо цього разу, власне, так воно й було. Та в старе обличчя консервативної української влади, озброєної імунітетом проти будь-яких змін і новаиій, ця людина вписувалася лише дуже умовно. У свої тридцять років Іван Горіло, про якого тут іде мова, обіймав посаду одного з чільних керівників обласного СБУ, і пророкували, шо це ше далеко не вершина, а лише самісіньке підніжжя його стрімкої кар'єри.

Про огрядного і статечного пана Івана, як називав свого впливового знайомого Василь, люди більше чули, ніж знали. Чули, наприклад, шо злетів він увись області з глухої провінції, шо, на додачу до посади, мав ше й власну фірму і науковий ступінь в одному з львівських вузів. І казали, шо зиск від його різнобічної діяльності дозволяв йому утримувати розкішний особняк у Винниках, а широке коло знайомств - за допомогою телефонного дзвінка вирішувати найскладніші життєві дилеми. Утім, усе це були лише чутки, а вони завжди оточують людей, які на виду. Шо Вася сам знав достеменно, так це те, шо львівська квартира пана Івана,, обладнана із небувалою розкішшю і добрим смаком, містила в собі цілий список предметів, шо увійшли до лексикону покоління дев'яностих як незмінні атрибути успіху та процвітання. Були тут і жалюзі від фірми "Грифон"1, і шкіряні крісла й дивани, і відео-магнітофон із музикальним центром, і блаупунк-тівський телевізор із сателітною антеною, і навіть під'єднана до нього відеокамера, шо своїм зловісним червоним оком підозріло позирала на кожного, хто зупинявся перед вхідними дверима. Василеві, який, вийшовши зі свого злиденного помешкання по п'ятнадцяти хвилинах їзди, переступав поріг цієї квартири, шоразу здавалося, шо він потрапляє до казкового палацу.

Знайомством з паном Іваном наш герой завдячував знанню усе тих же іноземних мов. Підробляючи репетитором, він взагалі мав нагоду познайомитися із багатьма поважними та шанованими в суспільстві людьми. В цю сім'ю його порекомендувала сусідка, пані Віра, онучка якої навчалася із дітьми начальника в одній школі. Василеві назавжди закарбувався в пам'ять перший урок, який він провів із його доньками - серйозною і відповідальною Надійкою та жвавою й грайливою Соломійкою. ІЛе перше заняття так сподобалося їх мамі, пані Світлані, шо замість двох доларів за годину, які запросив Василь, вона запропонувала йому аж чотири. Як стверджує сам Василь, це був унікальний випадок у всій його репетиторській практиці, коли клієнти оцінювали його послуги више, ніж він сам. Зазвичай усе було навпаки.

Самі діти виявилися ше одним приємним сюрпризом. За роки своєї викладацької діяльності він звик до того, шо чим заможніша родина, тим більш розбешені в ній діти і тим важче дати з ними раду на уроці, ия закономірність повторювалася від випадку до випадку із такою дивовижною послідовністю, шо Вася сприймав її як раз і назавжди встановлене правило. Та Надійка із Соломійкою були приємним винятком. Чемні та слухняні, ввічливі та старанні - займатися з ними було справжнє задоволення. Недарма ж бо наш Василь, від природи незграбний та неохайний, на урок із ними виряджався як на свято.

Самого пана Івана Василь бачив рідко. Той увесь день пропадав на роботі та з'являвся аж увечері на службовій машині під конвоєм численних охоронців. Якшо йому доводилося стикатися із Василем удома чи надворі, він мовчки подавав йому руку і, витримавши паузу, задавав кілька лаконічних, банальних питань. Кілька разів Василь виконував на його замовлення переклади з англійської та німецької мов. Пан Іван завжди, не торгуючись, погоджувався із встановленою Василем ціною, а раз, не знайшовши дрібних грошей для здачі з двадцятки, навіть подарував йому зайвих п'ять доларів. Тоді ия сума виявилася для нашого героя мало не цілим багатством. Та шо найбільше вражало Васю в особі його нового знайомого, то ие його манера спілкування. Спокійний і неквапливий, на вигляд навіть дешо меланхолійний, пан Іван розмовляв тихо, ніколи не підвищуючи голосу, завжди уважно, не перебиваючи слухав співрозмовника. Та за иією м'якою й аморфною оболонкою відчувалася незламна міць та сила.

От від цієї людини тепер і залежала подальша доля Гаубера. Зараз, поглинутий смутком і відчаєм, він усе ше сидів у камері в тій самій страждальницькій позі, в якій востаннє бачив його Вася, залишаючи будинок Личаківського райвідділу міліції. Тим часом наш герой, шо з причини всіх нешасть швидко обернувся для Гаубера на останню надію, вийшов з друзями з бару і рішучим кроком направився до таксофону. Старанно блиснувши перед Оксанчиними очима новенькою обкладинкою свого паспорта, він вийняв звідти телефонну картку зі засмальцьованим зображенням будинку Верховної Ради. Вставивши її в автомат і, ше деякий час повагавшись, він нарешті набрав заповітний номер. Трубку підняла Світлана, дружина пана Івана.

- Ало, добрий день, - почав Василь, ледь не заїкаючись від хвилювання. - ие пані Світлана?

- Слухаю вас, пане Василю. Чи ви до нас сьогодні прийдете на заняття?