Досить бути провінцією

- Добре, - Вася покірно опустив голову.

До старої похмурої кам'яниці, неподалік від Краківського базару, вони йшли хвилин з п'ятнадцять. Ворош чемно зупинився перед дверима будинку, а Вася, навіть не чекаючи на запрошення з боку дівчини, увійшов услід за нею до під'їзду. Поки Ворош

’У кінні XX століття мобільний зв'язок в Україні був явишем ексклюзивним і дуже дорогим.

нишпорив навкруги своїми гострими оченятами, прислухаючись до людського гомону, шо долинав з базару, його товариш піднявся на третій поверх і переступив поріг Оксанчиної квартири. За своєю звичайною манерою, - без зайвих церемоній, Вася, мов уві сні пройшов через кімнату батьків Оксани до дверей. Ті широко відкритими від здивування очима провели незнайомця, який мовчки промайнув повз їх ясні очі й лише біля самих дверей до кімнати їх дочки озирнувся і, ніби згадавши якусь необов'язкову дрібницю, привітався. Якшо читач сподівався, шо Василів розум після того, як він опинився наодинці з дамою свого серця у її кімнаті, хоч якось прояснився і просвітлів, то він щонайменше сильно помилився. Кімната Оксани, в якій стіни ховалися за величезними шафами, битком набитими найрізноманітнішими книжками, була спокусою надто великою для справжнього бібліофіла, яким був наш герой. Як завжди, себто без дозволу, він почав одна за одною діставати з полиць книжки, старанно оглядаючи їх зі всіх боків та, квапливо погортавши сторінки, класти назад. Зі стану цього приємного забуття його вивела Оксана, ткнувши йому під носа трубку радіотелефону. На її вустах вигравала загадкова посмішка: Василеві дивацтва її все більше тішили, ніж дратували. Немов повернувшись з небес на землю, Вася слухняно відклав книжку і схопив трубку.

Ні, Фортуна таки не покинула напризволяще Гаубера та його українських друзів. Телефон запікав на поясі в пана Івана саме тоді, коли він уже лаштувався до від'їзду з Брюховичів до Львова. На той час за президентами в "Колибі" вже й слід простиг. За графіком вони ось-ось повинні були з'явитися в аеропорту, де мала відбутися помпезна церемонія їх прошання з містом Лева. Організація заходів безпеки під час иього дійства до компетенції пана Івана не входила. Тому і тільки тому Василеві пощастило домовитися з ошелешеним від такого несподіваного дзвінка Іваном Горілом про зустріч усе в тому ж барі на вулиці Дорошенка, звідки наш герой планував, не гаючи часу, дістатись до Личаків-ського райвідділу міліції.

Коли вся трійка рушила назад до бару, Василь відважно вирвався поперед Вороша, зав'язавши жваву розмову із Оксаною про скарби її домашньої бібліотеки. Він був на сьомому небі від шастя, шо йому хоч зараз вдалося залишити Вороша з носом позаду. Втім, навряд чи той особливо сумував з його приводу. Навпаки, зайнята ним позиція в ар'єргарді дозволяла йому безперешкодно вести спостереження за вулицями центру, миттєво приймаючи правильні рішення у навколишній швидкозмінній обстановці. На порозі бару Вася раптом зупинився і ляснув себе долонею по чолі.

- Слухай, Петре, я ж зовсім забув. Там же в райвідділі капітан зовсім нарваний... Хотів німця в дурдом відправити. Ну, не повірив він, карочє, йому, шо він німець... Подумав, він вар'ят, а не німець. Так ти б цей во, ну... пішов би туди, на шухєр став, шоб він чогось не вичудив. Бо з райвідділу на Кульпу, а потім ше в аеропорт, то ми вже точно не встигнемо...

- Ну, а як він вичудить, шо я зможу зробити, - запротестував Ворош, якому Василеве доручення видалося зовсім позбавленим логіки.

- Перешкоджай усіма можливими способами, -конкретизував Вася і додав, ніби між іншим: - До речі, сюди зараз має один з твоїх босів приїхати. А ти ж взагалі не хотів світитися в иій справі...

Останній аргумент видався Ворошеві більш переконливим. Звичайно, ймовірність того, шо Василь лише вихваляється перед ним та Оксаною, була дуже високою. Та даремно ризикувати він усе одно не хотів. Від Василя усього можна було чекати, і сьогодні він лише зайвий раз ие довів. Отож, хутко попрощавшись з друзями, Ворош чимшвидше закрокував до Личаківського райвідділу, а ті знову вмостилися за зручним столиком у барі.

Вася нарешті полегшено зітхнув: тепер шлях до серия Оксани був відкритий. Похід на ией грізний і неприступний бастіон розпочав здалеку. Хронологічно він співпав із походом князя Ігоря на половиів - саме в иьому питанні хотів Василь осліпити Оксану своєю блискучою ерудииією. На скільки часу за звичайних обставин стало б в Оксани, вихованки історичного факультету, терпию слухати вкрай тендениійну авторську версію иієї історичної події, я не знаю. Та зараз Вася, раз у раз поглядаючи на Оксанчин годинник, дедалі більше нервував: ішов час, а пан Іван усе не з'являвся. Василева мова стала заплутаною, і поступово Оксана перебрала на себе головну роль у розмові.

- Хто він такий? - поиікавилася вона раптом особою пана Івана.

- А так, шишка одна з області, - відповів Вася, в котрий вже раз зиркнувши на годинника, нервово тарабанячи пальиями по столу.

- З СБУ? - запиталася Оксана, пригадавши останні слова, які Василь адресував Петрові.

- Щось тіпа того, - ухильно відповів Вася.

- А звідки ти його знаєш?

- Та то один з моїх клієнтів з іноземних мов...

- Яких мов?

- Ну... англійської, німецької... Тобто я з його дітьми займаюся...

- А які ти ше мови знаєш?