Досить бути провінцією

- Ви думаєте, ви її ше встигнете зробити, пане Президенте?

Герцог роздратовано зиркнув на свого підлеглого: він ше наважується жартувати? Та хіба можна було довго сердитися у такий прекрасний день? Зморшки на чолі Президента розгладилися, і обличчя розпливлося у лагідній посмішці:

- Дай вам Бог, Гаубере, шоб мій наступник виявився таким самим лібералом, як я.

*******************************

- Васю, а як тобі вдалося домовитися із вартовим?

Оксана зупинилася біля дверей свого під'їзду і застигла в очікуванні, старанно намацуючи очима Василів погляд. Почервоніле передвечірнє сонце скотилося вже на самісінькі верхівки дерев і запалило ніжним полум'ям білі свічки каштанів. Його проміння вкрило пестливим рожевим нальотом Оксанчин жакет та вигравало яскравими відблисками у її чорному волоссі. Ось вже дві години, повернувшись з аеропорту, гуляли вони центральними вулицями, обговорюючи свої сьогоднішні пригоди, вчорашнє Василеве інтерв'ю та ше десятки інших несуттєвих тут дрібниць, раз у раз голосно вибухаючи невимушеним сміхом. Наш герой уже зовсім освоївся в товаристві Оксани і почував себе природно та впевнено. Та останнє її запитання геть збентежило Васю. Він хотів вигадати якусь нісенітницю чи якось віджартуватися, та вся його фантазія капітулювала перед проникливим поглядом дівочих очей:

- Я... я... я... ну розказав йому віршик.

- Віршик?! - у її голосі звучав сильний подив та ледь чутно бринів далекий відгомін захоплення. -Чий? Свій?

- Та-ак...

- Розкажи мені, Васю!

Як кожний справжній актор, Вася ше досить довго впирався і, таки піддавшись, зрештою, на вмовляння Оксани, почав декламувати їй свій вірш. Тільки от робив він це не урочисто, з пафосом, як тоді Степанові, а опустивши додолу очі, весь час збиваючись і червоніючи. Зайвим було б казати, шо Оксана без труднощів впізнала себе у такими яскравими фарбами намальованому Василем портреті. Нишком глянувши їй в очі, Вася зауважив, як в них радісно спалахнули сліпучими відблисками два сонця.

-Ти часто пишеш дівчатам такі вірші?-запитала, помовчавши, Оксана, коли Василь закінчив читати їй свій твір.

- Ні, ти перша... - важко зітхнувши, мовив наш Василь.

- А чому ти мені його написав? - допитувалася далі Оксана.

Вася ше раз глибоко набрав у груди повітря і вже відкрив рота, шоб сказати шось дуже важливе, аж тут раптом неждано-негадано з дверей під'їзду вигулькнула стандартна, мов радянський ГОСТ, постать Вороша.

- Петре?! - роздратовано вигукнув Вася. - Шо ти тут робиш?

-Я... я... я... просто хотів віддати Оксані її ручку,

- знайшовся Ворош і дійсно простягнув дівчині її "Паркер". - Ііе вона ше в "Галицькій господі" загубила, а я забув їй раніше сказати.

- А чого ти так довго чекав, шоб вийти з під'їзду?

- підозрілим поглядом Вася втупився в обличчя "чекіста".