Досить бути провінцією

- А ось і український кордон...

Ці слова збудили Президента Федеративної Республіки Німеччина Романа Герцога1 зі стану легкої дрімоти, у який його мимоволі увігнало ледь чутне монотонне гудіння двигунів літака. Кліпнувши повіками, він подивився на свого перекладача, а потім повільно перевів погляду ілюмінатор. Нічого особливого - лише де-не-де розкидані серед зеленого океану купочки малюсіньких коробочок. До нього за якусь годину-дві перельоту його око вже встигло призвичаїтися. Важче було, однак, призвичаїтися до думки про те, шо лише за кілька років тут пролягатиме кордон об'єднаної Європи...

Ось тепер вони вже остаточно перетнули ию символічну лінію і летять над землею иієї дивовижної і незрозумілої країни, від якої в такому захопленні був його перекладач, Ганс Гаубер, цей молодий ентузіаст, палкий пропагандист української культури й мови. Зі своєю Україною йому й поспати не дав... А хай йому грець...

- Пане Герцог, я перепрошую, ви спали? -знітився раптом той.

- Та ні, так, дрімав, - повільно, навіть трохи мляво відказав Герцог і знову заглибився у свої роздуми.

ІЛікаво, чи міг хтось з шести, ні, мабуть, п'яти його попередників хоча б уявити собі, шо Президент

Німеччини колись потребуватиме послуг спеціаліста з української мови... А тут... Шо не кажи, все ж суверенна держава...

Для Герцога, як і для більшості західних політиків, Україна була великою загадкою... Колись він вже був у Києві, здається, рік чи два тому. Тоді українська столиця подарувала йому суперечливі враження. Ніби усе досить непогано, та він і досі згадував, як місиеві можновладці за лаштунками урочистих імпрез марно намагалися приховати бідацтво та жебраитво власного народу. З далеких спогадів його повоєнного дитинства вже вивітрилися епізоди нього жахливого буття, а тут, у країні їх переможців, для мільйонів людей вони були жахливою реальністю. Та як би тільки ие... Нонсенс, шо багатомільйонна європейська наиія отримала державність лише в кіниі другого тисячоліття. А якшо вірити радникам, то чимало українців від цієї почесної відповідальності ше й відмовляються. І вже зовсім в голові не вкладалося те, шо половина з них розмовляє російською мовою! Не так ніби пів-Польші почало б базікати по-німеиьки... Диво й годі...

Ну от... Як на президента-скептика він, здається, надто розхвилювався... Краєчком ока Герцог глянув на свого перекладача - чи не спостеріг той бува якихось ознак невдоволення чи сум'яття на президентському обличчі? Та де там. Той сидів непорушно, немов прикутий до крісла, втупивши замріяний погляд своїх очей в ілюмінатор... Мабуть, тішився, шо знов опинився в країні своєї мрії.

- Підлітаємо... Ііе Львів, - урочисто повідомив раптом Герцогу Гаубер.

Дійсно, в ілюмінаторі невдовзі з'явилися хаотично нагромаджені одна на одну будівлі великого міста. Через мить у салоні літака зчинилася біганина. Персонал Президента поспішав виконати останні приготування до того, як літак піде на зниження. Поспостерігавши деякий час за цією метушнею, Герцог, у відповідь на прохання диктора, застібнув ремінь безпеки і зосередив свій погляд на землі, шо тепер поволі наближалася.

******************************* За кілька хвилин, виходячи з літака, Роман Гериог уже на повні груди вдихав ранкове весняне повітря. Всі вже ніби були тут. Після нього у Львівському аеропорту сів лише літак болгарського Президента. Гериог привітно помахав колезі у відповідь рукою. Ступаючи на чолі свого супроводу по червоній доріжці, Президент ФРН повільно обвів очима довкілля. Он як злітну смугу вигляниювали1. Ніби він і не перетинав кордону рідної Німеччини. Трохи позаду, праворуч від нього, бадьоро крокував його перекладач. З цієї миті він і справді стане його правою рукою, вухами та язиком на цій загадковій слов'янській землі. Він шось зараз оповідав про українські традиції зустрічі гостей. Та Герцог, однак, не вперше в Україні. Сором'язливі, кароокі дівчата, які на вишитих рушниках простягнули йому хліб із сіллю, були, здається, дуже схвильовані та збентежені, коли глава німецької держави по-батьківському поцілував кожну з них у шічку. З сумом відвів він очі від красунь: одному Богу відомо, скільки цього пишного українського цвіту в'яне під тьмяним світлом червоних ліхтарів у брудних міських кварталах по всій Європі...

Вмить, опанувавши себе і відкинувши геть недоречні емоції, Гериог перейшов до рутинної

’Вигляниювати (ліалект.) - начистити, надати чомусь дуже охайного і акуратного вигляду.

иеремонії ручкання з представниками української урядової аристократії. Ба, віие-прем'єр, заступник міністра закордонних справ, мер... Здається, його, нікчемну німеиьку королеву, мають тут за бозна-яке иабе.

У ту ж хвилину Гериог застилався свого егоиентризму. Крім нього в аеропорту були присутні голови ше шести суверенних держав2, декотрі з них мали далеко не символічну владу... Та попри ие навряд чи їм судилося досягнути сьогодні чогось більшого, ніж прикрасити своїми іменами кілька меморіальних табличок та вписати зайву європейську галочку у реєстр заслуг свого українського господаря. Сьогоднішній саміт у Львові буде скоріше проиедурою символічною і неформальною, такими собі джентльменськими посиденьками за горнятком кави чи, як тут більше полюбляють, скромним застіллям за пляшкою шнапсу, прикрашеним, щоправда, строкатою театралізованою програмою. Гериог ше раз пригадав собі її окремі пункти: відвідини музеїв, театрів, знайомство з мистецтвом, культурою. Одним словом, те, шо йому та його попередникам досі й доводилося робити під час візитів у інші країни. Ніби иікаво... А втім, ні він, ні, певно, будь-хто інший з його колег не сподівався побачити тут, на східних воротах Європи, шось иікаве. Можливо, саме тому зараз, як ніколи гостро, відчував він втому від участі в подібних церемоніях. Хвала Господу, ие його останній виступ на такому респектабельному і водночас безглуздому шоу. Потім иим маскарадом опікуватиметься або поважний і солідний батько з Північного Рейну-Вестфалії, або ця енергійна й амбітна дамочка з Магдебургу3. А він піде на пенсію і, розгойдуючись у своєму улюбленому солом'яному кріслі, буде спокійненько спостерігати собі за всім цим маскарадом з екрану свого старенького Трюндіка"...

Відкинувшись на спинку м'якого крісла у комфортабельному автобусі, шо красувався при виході з аеропорту, Гериог полегшено зітхнув. У середині иього надмодернового красеня були і бар, і холодильник, і 16-місний конференц-зал, який при бажанні можна було використовувати як відеозал. Автобус, здогадувався Гериог, був навмисне виготовлений з оказії саміту, і він не втримався від кількох компліментів шоферу, в мить переказаних Гаубером співучо-мелодійними звуками української мови:

-Добрий автобус. Ііе український?

- Так, але багато деталей у ньому - німецькі, -почув у відповідь від усміхненого шофера, - хоча він добре спроектований, якраз для наших доріг. В Україні Ви ж знаєте які дороги, гоп-гоп ...

Здавалось, шофер хотів і ше шось додати, але замовк, відчувши на собі застережливий погляд представника місцевої адміністрації. .