Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

На її обличчі паралельно з неприязною гримасою виник якийсь мрійливий вираз. У моїй голові вже грали різні за ступенем підлоти ідейки щодо суперечки з That One на яку-небудь банку турецького пива, що він її ще й не зможе спокусити. Бачили б ви, з яким жахом дивилася вона на їхнє лігвище й усіх, хто затримувався в ньому (або навіть просто розташовувався поруч; про мене в трьох ниточках, іменованих трусиками й ліфчиком, краще взагалі змовчати).

— Навіть так… — і по тому, після паузи, — в нього було, напевне, багато жінок.

Не запитання. Констатація болісного факту. І начебто не тільки для мене одної.

І ще трохи згодом:

— Дивний чоловік. Як він дивиться…

Після сієсти чарів поменшало. Все стало якимось нездоровим. Підгнило, чи що…

З оглядового майданчика (традиція дорогою на пляж оглядати й класифікувати простори на безгепардя та гепардя) я побачила мерзотника у всій його красі. Він любенько балакаа із якоюсь білявою тлустою тіткою в довгому бордовому сарафані.

Коли ми спустилися (напрочуд швидко), на мене не звернули жодної унції уваги. Холод. Відчуженість. Сволота.

Це спрацювало миттєво — я відчула себе такою ось обридлою знедоленою іграшкою.

Гугняво: «И я твоя игрушка-а-а-а…

Хрупкая такая-а-а-а, ля-ля-ля, в твоих рук-а-а-ах пам-пам…».

Мабуть, зараз настав час звернутися до мого щоденника, особливо охочого до плаксивих нот. Отже, запасайтеся слізьми, хоча, якби ви знали, невдячні, як того дня ридала я!

Запис за 28.06.95

Адора… Адора… Щастя привалило й відвалило. Отже, хто я тепер? Хто я? Гордість? Адоро! Гордість ДЕ? Як би тобі, сонечку, не бути розтоптаною і приниженою? Га? Може, наступного разу таке влаштувати:

«Отже, завтра середа, вони, як завше, їдуть у Ялту. Чи не так?»

«Так, але я залишаюся. Хоча, Альхене, як кажуть, не довго та музика грала. На цей рік ДОСИТЬ. Я не за сталість стосунків. Одного разу достатньо, щоб потім згадувати, згадувати…».

Невже так і зробити? Це поки що єдина рада. Всупереч моєму бажанню. Могла б… Ах, якби я тільки могла — віддавалася б йому хоч і щовечора, й кожної сієсти, й кожної відпущеної чужою неуважністю хвилини! І йшла б на всі приниження: біль від НЬОГО дорівнює найніжнішим пестощам будь-кого іншого. Я люблю його. Агов, ти! Я люблю тебе! Чуєш? Чув би… Завжди треба чимось жертвувати. Альхене, якби все було трішечки інакше… Альхен… Альхен… Альхен…

Або ось іще так можна спробувати: «Ти не професіонал. Я розчарована в тобі. Попри все ти не вмієш зваблювати. У тобі нема сили… Чогось бракує. Хоча… Воно тобі треба, Сашо? Ні, ну ти мені скажи — воно тобі треба?! Мені шкода. Дуже шкода», — тільки так, бідолашна Адоро. Тільки так.

Справи буденні. А як усе було насправді?

Граю під носом гада в карти. Під самим носом (із Танькою). А він, засранець, слухає свій вошивий приймач. Йому до мене — що мені до Зінаїди Петрівни, завуча… Разів зо два, щоправда, підморгнув — начебто з примусу, нещиро, можна сказати. На цьому все й скінчилося.