Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

Пісні лютень і сопілок глушили голоси Старших. Я пленталася в кінці нашої статечної сімейної процесії, заткнута плеєром, із насунутою на лоба бейсболкою.

Було вирішено йти пішки в Алупку. Але коли ми виявилися посеред порожніх мокрих пляжів, зненацька побачили сонце, й за хвилину всі хмари, що застеляли ранкове небо, зникли, відкриваючи нам глибоку, свіжу блакить.

А за ще одну магічну мить лише за 5 метрів від нас, спираючись на вологе поруччя, стояв сам Гепард і загадково дивився швидше на мене, аніж на море.

Він розмістився на лаві побіля ліфта. Я виробляла акробатичні трюки на мотузці, підвішеній на одній із крокв улюбленого пірсу. Татусь затишно дрімав на матраці, а решта сімейства на мене не надто й зважала, бо ймовірно, наїлася досхочу мого неможливого смирення. А я, користуючись досяжністю лише візуальною, вирішила перевести її на більш тілесний рівень.

Поки всі куняли на гальці, ми, розділені двома сходинками, чарівно потеревенили.

— Мені здається, що це все можна буде прокрутити без особливого ризику. Я подумаю обов'язково над усіма нюансами, — із чудовою посмішкою озвався мій лагідний Гепард на пропозицію щодо капітанськомісткової Селенамамби. Виявилося, він взагалі готовий на що завгодно заради мене.

М-да. У всякому разі, гарного настрою йому було не позичати.

— А ти любиш дітей? — запитав він, прихиляючись до білої колони тенту.

— Почасти, навіть так, як і ти…

— Ну, тоді тобі взагалі ціни нема.

Манька виконувала складний акробатичний трюк. Хоча переплюнути маленьке Левенятко ще нікому не вдавалося.

— Можеш співставити мене три роки тому й мене вчорашню?

Альхен помовчав. Потім теж тихо, але дуже виразно мовив:

— Це неймовірно, але в своєму житті я не зустрічав нікого… Такого незвичайного, як ти. Ти страшна істота… Тебе неможливо забути.

Він стояв поруч. Зовсім поруч, і я відчувала (о, як виразно!) це особливе зближення, коли щемлива ніжність гасить усі вади минулого й ми стаємо схожими на двох закоханих і щасливих недоумків, що зненацька потрапили в рай. І пізніше я спіймала себе на тому, що це — розповсюджені симптоми банальної закоханості… Ні, подружко, навіть і не закоханості, а любові — великої, нещадної. Моя любов — як розірване серце, недосяжна (це раз), і пошуки взаємності (це два) дорівнюють розпилюванню вцілілої половини на дюжину маленьких шматочків, які спливають кров’ю, і…

— А ось мені б це все забути, як страшний сон! — прошипіла я крізь зуби. Здивований Альхен відразу сахнувся, видно, намагаючись знайти зрозуміле пояснення безглуздому спалахові моєї немилості. Гармонія хвилину тому досягла такого розквіту, який тільки був можливий, і ось цілком раптово я зруйнувала те, що виникало в нас неймовірно рідко, — приплив майже матеріальної, такої щедрої ніжності. Але він, як і раніше, дивився на мене із замилуванням, хоча те особливе взаєморозуміння зникло без вороття, як і решта…

Я не могла більше цього терпіти: любов розпирала мене, батувала, шматувала, я відчувала: ще мить, одна-єдина секунда цієї ідилії — і дах з’їде, я кинуся йому в ноги… Ридаючи, зізнаюся у всьому. І це буде кінець світу.

— Вгадай, хто тобі вітання переказував? — запитала я в Мири, готуючись до акту затятого мазохізму.

— Уявлення не маю.

— Могла б і здогадатися. Мій Засмаглий Друг. Так, так, ти можеш сміятися, але ти йому сподобалася.