Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

На ранок мене біля моря ніхто не потішив своєю присутністю, не вселив натхнення (тому й запис у щоденнику дуже короткий). Мирослава піддала мене черговим одкровенням про «Негарну Людину». Я говорила з презирливою легкістю, й тільки крапля ненависті могла навести когось на думку про ту колосальну прірву в моїй душі, яку відкрив цей страшний чоловік.

По обіді, щоправда, було зроблено приємне відкриття: він там. Але приємним був лише факт. До мене не звернули жодного погляду, мені не адресували жодного кивка — лише гарна хижа спина відповідала мені протягом усіх цих трагічних годин. Але апогеєм нещастя став момент, коли він, проходячи за міліметр від моїх колін, стрункий, мов танцюрист, пихатий, ніби фараон, навіть не глянув, навіть не кинув підбадьорливого тепла з-під лиховісних скелець темних окулярів. І я крізь гущавину здивованих почуттів розчула єдине — воно щойно продерлося до мене: «Пробач, Адоро». Глибоко в підсвідомості — кволий відгук на мої плутані благання, що стали в момент його максимальної близькості одним суцільним виттям.

Tag Zwanzig

(день двадцятий)

Думаю, що доводячи свою хаотичну повість до цього розділу, я маю право оголосити про своєрідний початок третьої частини. Саме тут, саме з цього червневого дня розповзається похмура темна пляма в моєму приморському житті, якому, за всіма правилами, призначено було поблякнути, але яке зовсім раптово переросло в чорну жалобну стрічку мого глибокого нещастя, моїх незгаслих аж донині болючих і невимовних, над міру складних для описання сердечних катувань.

Скінчився ще один етап мого імрайського життя. Мені вперто не вірилося, що минуло вже 20 днів звідтоді, як я вперше вдихнула цього бальзамічного повітря і протягом 19-ти проміжків між сходом і заходом сонця мала найдорогоціннішу можливість споглядати мучителя пам’яті моєї, монстра всіх моїх думок і…

Я можу продовжувати й продовжувати. Несе мене, мовби примхливий гірський потік, епітети ллються на мене водоспадом Учан-Су, моя любов, Альхене, — найдужча в світі. Вона сильніша за любов, яка призводить до божевілля. Мій розум надто щільно наповнений тобою, щоб перегнисти на нерозсудливість. Моя любов сильніша за любов самогубці — я надто сильно люблю тебе, щоб просто так умерти, я не здатна дозволити холодному безликому неіснуванню забрати в мене твій гарячий образ, розбити спогади. Я щаслива! Я щаслива, перебуваючи під чудовим теплом твоєї вічної присутності в моєму розумі. Я щаслива, що ти там, що тебе так багато! Я вже пройшла ту фазу любові без взаємності, коли вихлюпуєш усю себе, сподіваючись, що в солону гіркоту сліз буде домішано і Його. Ні! Ні! Я не ридаю, я щаслива, я люблю тебе так сильно, що в моєму серці просто не залишається місця для сумних думок або сумнівів. Найчистіша, відфільтрована любов, концентрована й прекрасна! У моєму серці не вмістяться навіть ревнощі; у моїй пам’яті забагато тебе, щоб думати про суперниць.

На завершення цього невдалого прологу продовжу свої зізнання на сторінках і скажу, що того засмаглого лисого типа з сусіднього 16-поверховика навіть порівнювати з тобою не можна, хоча, з іншого боку — ти сам на себе не схожий. Кожна секунда мого життя протікає в тісних обіймах із примарним Гепардом, а ти лише якийсь Сашко.

О шостій ранку поїхав у київську далечінь наш похмурий Валентин, у той час як я, отруєна вчорашньою прощальною вечерею, пітніла й лютилася в своєму ліжку. Покарання за шалену (дійсно шалену) обжерливість. Як видно, майонез був не першої свіжості, або ці рибні палички виявилися не зовсім рибними. Батько півночі провів у вбиральні, а я, розтерзана чимось незбагненним, не заснула доти, поки не зрозуміла, що, по-перше, без Валентина вже не буде кому сидіти з малою Манькою, коли компанія звалить у Ялту й у прольоті нецнотлива Адора вже не виявиться, та, по-друге, в мене, як з’ясувалося, дико болів живіт. Після цього я, вірогідно, заснула.

Валентин поїхав у термінових справах, пов’язаних із роботою. Спочатку вони з Миросею планували пробути тут разом усі 24 дні своїх коротких відпусток. Мене ця перспектива спершу не дуже й тішила — поки татусь усе розширював сферу своєї наглядацької діяльності, додаючи до моєї арештантської самотності позитивну Мирославу. А мужній Валентин поквапився підлаштуватися до нього й аж за тиждень по тому я раптово виявила поруч іще одного розважливого тюремника. Пізніше, щоправда, я була дуже вдячна йому за «сидіння на господарстві», поки інші перебували в Ялті. Таким чином вони залишали мене наодинці з моїми гріховними помислами.

Цього ранку я була, проте, надзвичайно щаслива побачити при здоровому глузді бідолашного татуся, котрий наглядав одночасно за трьома дівками різного віку та вдачі, які однаково потребували невсипущого ока й повчального слова.

Втім, арештантом № 1, як і раніше, залишалася ваша покірна Адора.

По обіді, який розважив мене зимовими мотивами білястої й на подив несмачної рисової каші, ми, після встановленої сієстою релаксації, рушили на пляж.

Настрій помітно змінився. Я просто-таки відчувала курортну (якщо ви зрозуміли) оголеність Мирославиної збезчоловіченої спини. Так би щулилась і я, коли б виявилася на неможливий тиждень у Імраї без батька. Ми гуляли тепер тільки разом, залишаючи Маньку з дідусем.

Мирося йшла, трохи притискаючись до мене, так і намагаючись шаснути з усією спритністю, дозволеною її комплекцією, мені під руку. Вона нагадувала мені молоде хиже звірятко, що вперше вийшло на полювання разом зі старшими. Сторожким і водночас лукавим поглядом вона стріляла в курортну юрбу, що так само тут походжала.

По чоловіковому від’їзді вона миттю перестала горбитися, зробилася набагато привітнішою (у всякому разі, до мене). Ми гуляли бетонною набережною, любенько по-жіночому теревенячи та раз у раз збентежено й кокетливо поглядаючи на тих, хто проходив повз нас. Я була відверто вражена — ніколи в житті не зустрічала людини жіночнішої, тендітнішої за неї. Мирослава була жінкою від голови до ніг. Як зворушливо вона реагувала на свою самостійність! Поступово прилучалася до світу, який раптом відкрився, одночасно жадаючи та побоюючись поринути в густу, зіпсуту атмосферу літньої Імраї.

Вона сприймала мене, як і всі — майже 14-літньою дівчинкою, в котрої виросли ноги й циці, вік, у якому, власне, й з’являються перші почуття, що про них вона мені розповідала. На запитання, чи в мене є хтось у Києві, я відповіла ствердно й надзвичайно правдиво описала всю картину тонкорукої безневинності, що на мене там чекає. Миро зрозуміла й зачудувалася, що я на даний момент нікого не люблю. Індиговим натяком було, що вона суттєво помиляється.

Так ми дійшли до своїх пляжів, проминули ліфт, а назустріч нам (сестрі поки невидимий) ішов Альхен. Він легко закинув на плече дерев’яного самурайського меча, був у темних окулярах, які горіли на сонці, а те, що прикривали чорні вузькі плавки, здавалося ще значимішим, аніж будь-коли раніше. Між слів я посміхалася йому, поки відстань між нами не скоротилась до мінімуму, та по тому раптово Гепард розвернувся й вийшов до «соборика», вочевидь очікуючи нас біля першого пірсу. Далі пляжів не було, і пройти повз нього ми не змогли б.

Але тут сестриця підняла голову з «дулькою», побачила майже перед собою звабливо усміхненого нескромного чоловіка, вчепилася мені в руку й круто розвернулась, чеканячи:

— ТАК, А ТЕПЕР НАЗАД, — і, тихенько посміхаючись, повела мене прямісінько до знудьгованого батька.