Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

А трохи згодом почався дощ, і єдиними, хто ретирувався під ліфтовий козирок, виявилися ми та Альхен із Вірою і Танькою. Решта пляжників кинулися по домівках.

Так ми й сиділи, усі на одній лаві: я з одного краю, а він — з іншого, й безупинно ловили можливість підморгнути одне одному. Я говорила з Миросею, адресуючи всі слова йому, й отримувала розкішні відповіді. Зрештою, ми так розпекли одне одного цим найтоншим павутинням відвертого флірту, що я перша втратила над собою контроль і перед тим, як татусь устиг мені заборонити, — помчала просто під зливу, ляпаючи по пухирчастих калюжах. Зрештою вдало послизнулась і створила видовисько досить божевільне (зважаючи з виразу Мирославиного обличчя). За всіма розрахунками я повинна була впасти в обійми Гепарда і впала — але коли розплющила посоловілі очі, на мене дивилося темне й похмуре татусеве обличчя, а замість зіпсутого червоного рушника по моїх плечах прогулялася наша пляжна сумка, заштопана волосінню, з нефункціональним замком. Хвилини зо дві ми в звичному мовчанні прямували територією мокрого санаторію назад на маяк. Розмовляти зі мною після ТАКОГО, звісно, ніхто не збирався.

Tag Einundzwanzig

(день двадцять перший)

Звук осторожный и глухой

Плода, сорвавшегося с древа,

Среди немолчного напева

Глубокой тишины лесной.

О. Мандельштам

Почався цей фатальний день так само, як і 18 попередніх: коли ми спустилися на пляж, їх іще не було. Не було й чорнокосої Світлани, подруги балетної Шурочки, яка в медитативній самоті, що нітрохи не тішила мене, сиділа в своїй стильній спідниці на рідних зсунутих лежаках. До нашого відходу так ніхто й не з’явився, але за аналогічним законом із законами бутербродів, саме коли вже вдягнені й розлючені ми йшли до ліфта, нам назустріч викотилися Віра з Танькою, і єдиною розрадою було те, що Альхена з ними не виявилося.

Мирослави й Марійки з нами цього ранку теж не було. Годині о 7-й розігралася справжня баталія, коли вони, насолоджуючись безвалентиновою волею, вирішили податися в Алупку й дуже хотіли взяти мене без татуся. Останній же, самі розумієте, відразу сповістив, яка Алупка мені потрібна насправді. Дуже флегматично я сприйняла заборону, огризнулась лише разів зо два та вирушила на свою ранкову прогулянку, під час якої чудово поспілкувалася з сонячним Максом. Він кликав ловити крабів. Дуже довго не міг зрозуміти, звідки в татуся стільки сили, щоб не пускати чи бодай не дозволяти мені робити будь-що, і яким це гіпнотичним побитом я його, до того ж, іще й беззастережно слухаюся. C’est la vie.

Після вживання їжі та гори помитих тарілок я сіла на кухонний стіл погортати курортну газету, але відразу подзвонили в двері. Дзвонили досить часто, і я вже виготовила чудове формулювання, котре сповіщало тітку Надю, що тітки Галі немає вдома. Замість тітки Наді там виявилася розпатлана, вкрай збуджена Манька в одній шкарпетці та в парадово-вихідній майці, що з’їхала на одне плече.

— Дідуся немає? — по-змовницьки блискаючи очима, прошепотіла вона. Я недовірливо позадкувала в пітьму коридору.

— А що сталося?

— Нахилися, щось скажу!

Крізь трохи пришепетуватий, густий і плутаний шепіт я зрозуміла, що дорогою на пристань вони зустріли «Цього… того самого, твого друга, засмаглого, лисого, з рюкзаком». Вони з мамою дуже довго розмовляли, а їй він подарував — о! Шоколадку. На підтвердження мені було пред’явлено сплющений фіолетовий папірець, що аж дотепер зберігав Альхенів запах пряних ласощів.

Потім дитина кудись іще помчала, залишила мене в щасливому заціпенінні, з пряно-гепардовими пахощами, які лоскотали нюх. Кривдно, дуже кривдно, що мене тоді до татуся не пустили…

Тітка Надя тим часом знову подзвонила, але в прямокутнику білого світла постала тепер сама Мирослава, яка негайно зажадала мене до себе на гостину. Довелося не тільки будити релаксуючого сатрапа, але й витратити чимало часу, щоб переконати його в можливості відпустити мене саму до сестри в гості. Він чортихався англійською та репетував російською, мовляв, коли ж ми, такі-перетакі, дамо йому нормально відпочити, бо вставати і йти до Мирослави йому зараз хотілося найменше за все на світі. Дозволити ж мені самій спуститися вниз на сім сходинок, обігнути дім, увійти в їхнє парадне й піднятися їхніми сімома сходинками та опинитися в сестри на кухні, дорівнювало хіба що згоді на моє паломництво до острова Валаама.

Ми втрьох доклали чималих зусиль, перш ніж зрештою домоглися плювка й злісного: «Та робіть, що хочете!!!» — й окрилені, забралися геть.

— Слухай, це він завжди такий? — обережно запитала сестра, коли ляснули двері й коридорна пітьма лишилась позаду.