Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

— Годі! — я рвучко сіла.

Він трохи сахнувся й устав. За міліметр від мого обличчя.

— Почастуй мене.

— Обійдешся.

— Не будь злючкою.

Я акуратно цьомкнула його:

— Годі з тебе. Нікуди нам поспішати… Сам казав.

Він теж акуратно присів на своє колишнє місце:

— Єдина твоя вада в тому, що не можеш розслабитися, — мокрий палець поповз по моєму животі, зацікавлено затримався там, де засмага переходить у незасмагу, потім спритно прослизнув усередину, пововтузився там трохи й швидко намацав щось, котре зненацька нахабно кинуло мене в стрімкий каскад конвульсій.

Я намагалася перенести це падіння, від якого забивало подих, якомога стриманіше, але це було мені над силу, і, втрачаючи розум, розмазуючи по уявній палітрі всі свої філософські міркування, я звернулася до всіх, хто міг мене тільки почути:

— Боже мій!!! Я вмираю!!!

— Ой, — скромно сказав Альхен, облизуючи палець.

Загалом, я хочу повідати читачеві, який досі не почав мастурбувати, що наступним випробуванням було щось, заворожливо знайоме завдяки брошурі, написаній сексологом, — «Техніка сучасного сексу», де опис даної процедури починався зі слів: «Закладіть ноги партнерки собі на плечі». Коли це сталося (а мій Гепард сказав: «Зараз я тебе лизну, щоби м’якше було…»), мене добряче струснуло.

— Одна моя знайома сказала, що цього ніколи не забуде.

— Ну, що ж… Побачимо…

Потім він неначе прослизнув у мене, і, мов у дурнуватому анекдоті, я крізь соняшники з олеандрами відзначила про себе, що ручки ж ось вони! Міцно тримають мене. І болю немає взагалі.

— І все-таки ти мене трахнув, — прошепотіла я.

— А тобі що, не подобається?

Кінець спектаклю був увінчаний знову тією ж таки «божевільною китайською штукою».

Обійшлися без аншлагів — годинник свідчив, що промайнуло 240 неможливих хвилин звідтоді, як я перестрибнула межу неприпустимого (разом із балконним поруччям).