Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

Хочу все-таки навести один незрозумілий факт (у всякому разі, для мене), пояснення якого поки що знайти не можу. Отже: після карт, після подиву я зрозуміла, як завжди раптово, що мені тут не місце, та й пішла світ за очі. «Світ за очі» виявилося під крильцем у татуся, і грітися я там, зрозуміло, могла від сили півгодини.

Пішла на пірс. Полізла, точніше, — цей був зовсім зруйнований. Якщо мій улюблений ще зберіг якісь сліди своєї приналежності до класу людинокорисних (зо дві дошки й поруччя з одного боку) то цей, середній із трьох «двоповерхових», був лише голою бетонною конструкцією, чимось сюрреалістичним із серії «Після ядерної війни». Навпроти був найперший пірс, що відкривав бетонну й гальчасту площину пляжів. Він був найбільш дивний із усіх пірсів — іржава, крива конструкція. Я пишу все це так довго, тому що там був він. Сліпуче гарний, у всій своїй бронзово-маслиновій пишноті, по-королівськи незворушний Гепард. У мене (яка відчула запал художника) перехопило подих, коли я побачила мовчазні гордовиті промені на владних вигинах його зіпсутого тіла.

Я забула про пильні очі, які й без того судили кожен мій рух, я, загіпнотизована побаченим, опустилася на шорсткувату крокву, звісила ноги й дивилася на нього. На нього! Так японці приходять дивитися на сакури. А я дивилася на нього! Я бачила божество. Я бачила сонце. Я усвідомлювала, що я бачила, й це було найголовнішим, найсолодшим — я бачила його, я знала, що не сплю!

Я сиділа обличчям до нього, але сонце світило сліпо для якоїсь істотної вади, для якогось спопеляючого суму. І я ніколи, ніколи не зможу вийти на межу порівняння й вибору, щоб стати перед ним нарівні з його світом і щоб він міг вказати на мене…

Я злякалася, що розридаюсь, і полізла назад.

— Агов, що ти там робиш? — гримнув татусь.

— Її, напевне, зачарувало море, — глузливо прошипіла Мира.

— Та яке море… — відмахнувся Валентин, — ти на той пірс подивися! Не видно, чи що…

Усі вони багатозначно замовкли.

— Бери карту, зайчику, — зловтішно сказала Танька, вкотре виграючи партію в бридж. Я знову сиділа в них під тентом. Альхен теж був тут.

— Не називай мене «зайчиком»! — сказала я так голосно, що лисий король навіть озирнувся.

— Це чому ж? — оксамитово посміхнувся він, стріляючи поглядом мені поміж ніг. Я буквально зігнулася, втрачаючи дар мови й здатність до розуміння, та й взагалі, всі, всі природні можливості… Ці очі, це обличчя, звернене до мене, із сонячним відблиском, що плавно розпливається по щоці, по шиї, по гладенькому-гладенькому плечі.

— А ти уяви, Сашку, що тебе ось називають «зайчиком»!

— Та називають же… — дух ночі, світло місяця, запах пітьми, що світиться, вповзали в мене під акомпанемент чарівного голосу. — Хоча, не сперечатимусь, я більше нагадую хижака.

— Ти зависокої думки про себе, — буркнула я, з новим ентузіазмом кидаючись у гру.

Після вечері ми всі подалися на «Ластівку», й на сестрине переконливе прохання я розповіла їй усе, крім головного, замінюючи факт нашої з Альхеном найінтимнішої близькості фактом його нездорового зацікавлення маленькими рудими дівчатками.

Надвечір, втім, коли я відпочивала від батька перед відиком у сусідній кімнаті (Цехоцькі були на роботі), хід моїх сумних думок перемінився. Із зеленим променем маяка, що невтомно ковзав по строкатих шпалерах, ми тихо домовилися, що головне все-таки — це мої оргазми.

А хіба може бути інакше?

Tag Neunzehn

(день дев’ятнадцятий)