Розділ «Epilogue»

Для епілогу скажу, що Імрая, adoreau, і решта залишилося багатогранним кристалом завершеного спогаду. Продовження неможливе, як незіпсована віком гострота почуттів. А Імраї все одно більше нема. Ми їздили в Ебру взимку. Навряд чи зможу описати це дике, злісне почуття цілковитої спустошеності, фальшу безгепардової місцини. Все було — й бліда Ай-Петрі, й пляжі, й рокотіння хвиль, і шурхіт гальки, але не гріло серце усвідомлення здійсненої мрії, зникли всі чари. Я дивилася на це, ковтаючи сльози. Смерть у пору вмирання бачити не так тяжко, як у розквіті життя. Тому я відмовилася їхати туди влітку. Може, пізніше… Я не хочу налаштовуватися на спогади. Вони оточать тебе, ринуть нестримним потоком — і ти піддасися, повіриш у майбутнє, не зможеш розлучитися з першим почуттям, заважким для того, щоб випаруватися разом із росою одного мрячного ранку. Алладдін став минулим теж узимку. Я була сама вдома. Цілий той день віддрукувався в пам’яті слухавкою, дзеркалом на стіні, моїми очима та Імраєю в них, що текла по щоках, мов акварель із облитої картини. Танула Ай-Петрі, переплітаючись із самотнім лежаком на Генералці, й червоний рушник зливався із червоним поруччям… Захлинаючись від радості, сестрин голос кричав, що Він їй подзвонив! Він кличе її до себе! Він жахливо скучив! І вона відразу поїхала, помчала. Не на південь, а на північ. І її Імрая тільки починалася, й попереду на неї чекало стільки щастя… А я кинула слухавку й так виразно побачила всю безнадійність свого становища, ридаючи, опустилася на підлогу й не рухалася, поки мій морський біль, моя колись солодка ноша не витекла з мене зі слізьми.

Потім я встала, і здалося, що порожнечі в моєму серці саме достатньо, щоб полюбити когось іншого.

Жовтень 1996, Стаффорд, Великобританія.

Передруковано й відредаговано: червень-серпень 2003, Таллінн-Київ. (під музику Henri Seroka & Ralph Benatar «Arhnaton Pharaoh»).

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!