Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

Я знизала плечима, намагаючись пригадати, коли це він був НЕ такий.

Кухня в тітки Тані виявилася скромнішою за окитайчену пишноту, яку завели в себе Цехоцькі. Крізь відчинені двері балкону зі снопом світла м’яко вливалися запахи мигдалю й флотської кухні.

— Сідай, сідай зручніше. Я не татусь, — вона рвучко подалася вперед, майже зіткнулась із моїм обличчям, — розслабся, я не лаятиму тебе.

Вона з грюкотом поставила переді мною керамічну миску, наповнену запашним сирним печивом. Створений із пряних ароматів Альхен, мов джин, почав підійматися з гущавини того печива, звиваючись у селенамамбічному танці.

— Бери, скільки хочеш. Сядь зручніше. Та чого ж ти прямо як на допиті! Зовсім він тебе зацькував. Та бери не одне, а скільки хочеш! Знаєш, кого ми зустріли дорогою в Алупку?

Так, так, я безумовно знаю і дуже щаслива, що розмова вийшла такою довгою і, напевне, дуже приємною. Дитино… дитино… Яка ж ти залякана! Вона намагалася говорити з батьком. Так, так, увечері, вчора. Але це утопія. Це безнадійно. Ні, ні, зовсім ні. Батько намагається воскресити міф про ґречних дочок, він настільки загруз у цих мемуарах передреволюційної доби… Ці художники, що народилися ще при Олександрові III… Чи знаю я… Так, напевне, вже знаю, що він не на жарт сподівається виростити таку шляхетну дівицю. Так, так, адже навіщо, запитується, я вчу французьку, німецьку й англійську ось уже практично вивчила? Зрозуміло, з одного боку, це все дуже добре, але треба ж знати міру! Треба бути хоч трішки реалістом, а якщо й не бути, то, принаймні, не примушувати до цього тих, хто не бажає такого, та ще й із настільки зламаною, атож, саме britle психікою, як у мене. У неї нарешті розплющилися очі на все це. Її охопив жах. Якби я тільки знала, який усе це вигляд має збоку! Яке очужіле й страшне моє обличчя, коли я гуляю пляжем! І татусь завжди поруч! Чи не скажу я… А, пардон… До вбиральні на пляжі я теж під конвоєм ходжу?

Так.

Її обличчя ледь помітно пересмикнулося. З медяними складками на підзасмаглому чолі сестра простягла мені сигарету. Я чиркнула сірниками й помітила, що знову сиджу, боязко згрупована, на самім краєчку дерматинового табуретика.

Батько дуже любить мене. Серед усіх його трьох дітей мені випало щастя бути найбільш виплеканою. Коли вона була маленька, то нічого подібного й не намічалося! Хоча, коли Миросі сповнилося чи то шість, чи вісім (сама не пам’ятає), він зустрів мою маму й став, ну, як би це правильно висловитися, «недільним татом». Так, так, безумовно, приносив багато всякого. Знаю, знаю, були в них такі довірчо-дорослі стосунки. І коли народилась я, вона була безмежно щаслива. Він любив мене без тями вже з самого початку. І як же він хотів, щоб дитинство моє ніколи не скінчилося! Але я вперто росту. Так, так, не зогледишся, — вона гірко засміялась, — а тобі вже за 25 днів виповниться 14! А він ще й досі тебе пасе, як маленьку дівчинку. Він читає мемуари різних російських інтелігентів. Він говорить правильною мовою та часто обрубує російські дієслова. Так, звісно, гарніше звучить, але, втім, навіщо вона мені все це розповідає? Начебто я сама не знаю… Отож, він одержимий цією ідеєю незіпсутого отроцтва. А чи знаю я, що на мене чекає за рік? Школа-інтернат де-небудь у Європі! А жити коли? Ах, якби я тільки знала, як вона хоче мені допомогти!

Мирослава з таким чистим, таким чудовим обличчям дивилася мені просто у вічі, по-мильнооперному тримаючи за обидві руки.

— Я хочу тобі допомогти. Я на твоєму боці. Так, яким би нерозумним це не здавалося, але ми, принаймні, разом зможемо якось відірватися. Скажи, ось у Києві в тебе, крім цього Хлопчика (сарказм у голосі), є ще хтось серйозніший?

— Ні, — відповіла я правду.

— А ось подруги, посиденьки різні?

— Подруги є, але батькові не всі подобаються, тобто, вони всі ніби теоретично мої подруги. Та й, до того ж, навіщо марнувати час на пусту балаканину, коли є такі чудові речі, як англійські романи й німецька граматика? Та й Данте з Флобером…

— А він мені… Він мені скаржився без кінця, що ти нездара, тупа, як коняка… Бідолашна сестричка. А я ж тільки й чую: «Адо, не лізь», «Адо, не бігай», «Адо, мовчи», «Адо, відповідай, коли до тебе звертаються», «Адо, не смій пірнати», «Адо, більше купайся», «Адо, іди з сонця», «Адо, вдягнися», «Адо, скинь куртку», «Адо, зніми плеєр», «Адо, я забороняю тобі»… Я ж бо думала, що побачу тут розбещену дурнувату коняку, а побачила зашугану до дурості, зацьковану зубрилку при садюзі-батькові. Та як же так можна!

Вона в задумі переломила-таки новенького незайманого олівця, що його нервово крутила в пастці своїх вологих пальців протягом останніх 5-ти хвилин. Викинула в сміття й відразу вступила в миску з котячою їжею.

Ми перейшли на балкон, простяглися на тітчиному Таниному панцирному ліжку. З філіжанкою кави та новою сигаретою я почувалася просто розкішно. Зрозуміло, почали говорити про любов, про почуття. Дуже просто я сказала, що була закохана. Не раз. То хто ж був першим, найсильнішим коханням? Я, напевне, дуже лукаво посміхнулася.

— Я, загалом, можливо, й дотепер люблю його. І пам’ятаю. Пам’ятаю і люблю…

Її перший чоловік був у 19 років. Соромно сказати, пізно ж бо. Хоча, цікаво, в скільки це трапиться в мене? З татусевим контролем, років, напевне, в 30…

Мирослава засміялася, але вловила щось дивне в моєму обличчі й мимоволі затнулася. Кажуть, у мене чудова міміка.