Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

Поступово в моїй голові, яку розривало від натоптаного туди жару, вимальовувалися невиразні уривки фраз, і в них — розпливчасте, трохи комічне запитання: «Ми зробимо ЦЕ?».

Я скинула сарафан і відразу помчала до води. Величезні, порослі м’якими зеленими водоростями валуни теж, здавалося, тремтіли в передчутті. Я попливла, знаючи, що він зараз бачить мій оголений зад. Озирнулася й здригнулась. Він був голий, спускався вниз бурими вологими каменями, і в кожному русі вгадувалася протяглива поривчастість, яка ще більше розохочувала. Я вперше бачила його оголеним, і підленький страх вологими вусиками залоскотав там, де моє тіло виступало над кремовою поверхнею води.

Він підплив до мене.

— Годі купатися, Левеня, ходімо.

Сам виліз на бурий слизький пірс, нагнувся, простягаючи мені смагляву дужу руку. Один легкий рух — і я стою на гарячому бетоні, в його обіймах. Поруч самотній лежачок («диви, зумисне для нас поставили!») і розкарячені торішнім штормом іржаві тренажери з облупленою синьою фарбою, рештки басейну, криве поруччя й темна порохнява конструкція приставного ліфта вздовж стрімкої забетонованої скелі з сизо-жовтими кущиками рододендрона.

— На, ось рушник — тильним боком вказівного пальця він витер кілька солоних крапель, що текли по моїх щоках, — ти вся тремтиш. Сядь, заспокойся.

Не дивитися вниз.

Він такий справжній. Оголений, із крапельками води, що холодно поблискують на полуденному сонці, на тлі пронизливо блакитного неба.

Я зняла рушник і простягла йому.

— Спасибі, я тільки обличчя.

І не відводить погляду. Розстеляє на лежаку.

— Лягай, полеж на сонці, зігрійся.

Ці пекучі короткі тіні й спекотна сієста.

Я витяглася й заплющила очі. Його руки легко, ніби маленькі шкідливі павучки, забігали по мені разом із моїми сиротами, намагаючись прослизнути на внутрішню поверхню стегон, а звідтіля ледь вище.

Коли йому це вдалося, мені здалось, що я пірнула в тепле молоко з ваніллю.

П’янке усвідомлення тілесних чарів розгойдувалося маятником над нескінченністю блаженства, що наростало. Я розчинялася у великому духовному просвітлінні — думки, гідні великих геніїв, розморено пливли крізь розсипані блискітки мого екстазу. Я перебувала в світі солодкої оди, приголомшливої симфонії, що її виконував начебто цілий оркестр. Згадайте стрімкий рух пальців досвідченого піаніста, згадайте тремтіння середнього та безіменного над агонізуючою струною скрипки. Тоді ви зрозумієте.

Перше відлуння зефірного (чи, можливо, дуже п’яного) блаженства вже доторкнулося до фізіологічного боку моєї істоти. І зовсім раптово, невимовно підло будь-який рух припинився. Я ж бо знала, що КІНЕЦЬ ще не настав, бо ніщо (пишу з придихом) не здатне змагатися з мрійливою яскравістю, навіть певною кисільною в’язкістю довершеного оргазму.

Адора відчула разючий розрив Альхена в своїх дитячих надрах… Ні… ні… Це не те…

Нелюдським зусиллям волі я змусила себе розплющити одне око й була відразу засліплена яскравим сонцем і чорним гладеньким силуетом трохи нижче.

— Я тебе трішки помучу, гаразд? — сказав він на своє виправдання, начебто просив пробачення, обдуваючи мої обличчя та шию і ледь торкаючись губами до вкритої потом шкіри.