Розділ «Черлене вино»

Польські лицарі палили вогнища, варили м'ясо в казанах, а в каплиці Олеського замку правив щодня службу отець Серапіон з Пліснеського монастиря і нічого більше в Бога не просив – тільки дощів.

Дощі таки впали на четвертий день облоги, опівночі, напередодні штурму. Насичене димами повітря ніби не витримало тягаря, спузи, сипнуло мжичкою, а далі прорвалося скісними струменями, яким не було кінця, – почалася затяжна жнивна сльота, яку в добрі роки ревно проклинали олесьчани.

Івашко став на коліна перед образом нерукотворного Спаса і гаряче молився.

До ранку напучнявіла підступна Ліберція чорними торф'яними водами, прогнулося тверде, мов криця, поле, і застрягли по осі колеса облогових башт. Королівські вояки запряглися разом із кіньми й тягли їх ближче до мурів, де біліла опока, схожа на вапняк, і тут тури застрягали намертво у в'язкому, немов смола, білому місиві.

У таборі засурмили труби – сигнал до наступу. Вершники миттю осідлали коней, а дощ лив і лив, коні застрягали по животи, осідали на крупи, вершники спішувалися, метушилися; Менжик і Казимир наказали відступати за спалені Кути; військо згортало намети і брело безмежними болотами, зупиняючись купами біля кущів та дерев, а тоді на башті Олеського замку залопотів руський стяг – золотий лев на білому полотнищі.

Уночі, як тільки почався дощ, помчав Івашків гонець до Підлисся; тепер же Костас Жмудський із своїм кінним військом ударив з-за Ожидова, польські лицарі ув'язалися у бій, та були вмить відкинуті назад у болото, а тоді гримнули з валів гаківниці, просвистіли хмари стріл; лицарі падали, брели; крик, веремія знялись над полем, що вже стало одним чорним озером – з острівками кущів, біля яких купчилися недобиті вояки.

Івашко кінноти не виводив – Костас Жмудський справлявся у тилу сам. Боярин приглядався з валу до побоїща і коли побачив, що багато вояків усе-таки вибирається з боліт до міських валів і лаштується до штурму, махнув мечем. З брами на Пушкарні вихопилися озброєні бойовими сокирами, бичами, ціпами піші безпанцерні городяни, вони, легкі, поскакали по купинах, звалених деревах і поодинці трощили закованих у лати рицарів. Попереду звихався з чеканом кушнір Галайда, розмашисто орудував ним і кричав хрипло:

– А не вбивай… А не вбивай невинного!

І почервоніло болотне поле.

Осташко стояв на валу обіч боярина, дивився на першу переможну битву, а знав: це тільки початок. Він чув крики свого друга Галайди і радів, що руки олесьчан не обагрилися невинною кров'ю, що благородством почалася їх війна – то чи ж допустить доля, щоб програли у битві чесні з нікчемними, господарі своєї землі з наїзниками і вбивцями?

Поляки вибралися з боліт і виходили на передмістя за Брамою. Тут вдарили на них Івашкові кінні вої, і впав у цій останній сутичці, тяжко поранений, гончар Микита.

Незабаром на князівських наметах опустилися стяги з орлами, а на їх місце піднялися білі…

Розділ десятий

Голий король

В опочивальні патриціанської лазні пахло вином і помаранчами, зрідка крізь двері коридору заносило гнилим смородом пари, поту й розпеченого каменю – це тоді, коли заходив якийсь пан у квітчастому халаті, а якщо надто розіпрілий – то й зовсім голий.

З підвищення у куті, на якому щовечора стояли головний музикант патриціанської лазні гусляр Арсен, дудар Спитко з Клепарова і молдавський лаутар Боцул із скрипкою, зручно було споглядати напівголих і голих вельмож, що, розімлілі, звалювалися у дерев'яні крісла, стікали потом, віддихувалися, висихали, а потім замовляли музику, пили вино й розповідали, перебиваючи один одного, фацеції, а іноді точилися тут впівголоса розмови державної ваги – тоді музикантам веліли грати голосніше.

До лазні у відповідні дні приходили змивати з себе бруд магістратські райці, лавники, поборці, суддя, інстигатор[42], писарі, речники, ландвійти передмість; окремо парилася виконавча служба – нічний бургомістр, дверник ратуші, ключник міських хвірток, вежові трубачі, васерляйтери[43], екзактори, ціпаки; по суботах – це був найвідповідальніший для музикантів день – довго сиділи в опочивальні бургграф, Арсенів меценат, і два брати – верховні повелителі світського й духовного життя на Львівській землі – руський староста Пйотр і львівський архієпископ Ян Одровонж.

– Ха-ха-ха!

– Під час покутної процесії, – говорить хтось (Спитко уже всіх розпізнає, хоч вони й однакові без одежі: «Це дверник ратуші»), – узяв мужик жінку на плечі замість хреста, а його питають, де хрест. «Та на мені, весь вік його ношу». А жінка каже: «Це правда, тільки несе його не Ісус, а анцихрист».

– Ги-ги-ги!