Розділ «Черлене вино»

Вельможі розмовляли уже на повний голос.

– А ми тут, під боком, нічого не знали. Найясніший сам керував битвами з Городла, та замість гінця, що мав сповістити про перемогу, уздрів на власні очі Казика Мазовецького, якого випустив одеський лотр. А нині круль до нас – по допомогу. В песячий голос…

– Ясне чоло поникло, посмутнів орлиний зір, могутні плечі опустилися…

Пйотр Одровонж випльовував слово за словом.

– Тс-с-с… – бургграф приклав пальця до вусів, кивнувши головою на слуг, що заставляли стіл, вистелювали рушниками крісло. – Зараз заведуть. Йому лікарі прикладають п'явки…

– О, ці тварючки – найближчі приятелі короля, їм би шляхетські герби! – вигукнув архієпископ. – Хоча б скоріше приїхав Олесницький… Князь Семен Гольшанський уже робив нам візит. Він згоден на елекцію Жигмонта Кейстутовича. Не буде Свидригайла – Луцьк складе зброю. А тоді з Олеськом… – він притиснув ніготь великого пальця до стола.

– Що, знову в болото? – невдоволено глянув на брата руський староста. – Скільки шляхетського цвіту марно пропало! Інакше треба, інакше… Я відібрав у Преслужича Рогатин, а тепер обкроїмо всі його землі довкола Олеська і скажемо: виходь – віддамо.

– Це мудро! – вихопився бургграф і знітився під поглядом архієпископа.

До Арсена долітали уривки фраз, музика то стишувалася, то вибухала веселими спалахами: переміг Преслужич, перемогли русини, там Орися, дайте коня, дайте коня! Ураз схопився бургграф, змахом руки зупинив музику.

На порозі став пахолок, прошепотів:

– Їх ясновельможність…

Двоє слуг вели під руки згорбленого дідка в розстебнутому халаті, жовта шкіра обтягнула ребра, з лисуватої голови звисали пасма мокрого рідкого волосся; дідок дибав, кволо переставляючи ноги, і стогнав; староста, архієпископ і бургграф стояли у глибокому поклоні, старець махнув їм рукою, щоб сідали, сам допався до крісла і весь сховався у ньому, потім нагнувся уперед і, блудячи маленькими очицями по обличчях львівських вельмож, проказав, запинаючись:

– Панове… Панове… Я послав Казимира й Менжика, ага… Ви вже знаєте… і тих, які залишилися, на Поділля. Там теж… Там хоч францішканця посій, то вродиться схизмат… А до вас прийде князь Ян з Сенна. Під вашу руку… Боже, Боже, як я втомився. Яке тяжке життя… А взагалі, скажіть мені, панове, що то є – людське життя? Повіжте…

Мовчали вельможі, не знаючи, що відповісти, никли в поклоні, а дідок, забувши про державні справи, лепетав одне й те ж:

– Скажіть, на милість Божу, що таке життя?

Бургграф аж голову витягнув, напружуючи мозок, йому так хотілося дати влучну відповідь королеві і заслужити в нього ласку, та в голові лише порожньо гуло.

Арсен приглядався з підвищення до старця, і йому було смішно, що ця руїна уособлює державну владу, і ставало страшно при думці, що стільки крові дужих мужів ллється за примхи й бажання цієї немочі; король перехопив погляд музиканта й кивнув рукою:

– Ну, скажіть, хоч ви скажіть, пахолки…

Скрипаль Боцул тримав ув опущеній руці скрипку й понуро мовчав, не наважувався хихикати навчений уже Спитко, а король не спускав погляду з Арсена:

– No, powiedź, powiedź mi, młodzieńcze, co to jest życie…[47]