Розділ «Черлене вино»

– Вельможний королю, – промовив Арсен, гасячи усмішку в кутиках уст, – життя – як лазня: хто вище сидить, з того більше поту тече.

– До дябла… – пробурмотів бургграф, глипнувши з ненавистю на Арсена.

Зморщене обличчя короля просяяло, наче ця відповідь дуже багато для нього важила.

– О-о! – вистогнав він. – Це правда, це свята правда!.. Грайте, грайте, мої кохані…

Спитко прошепотів єхидно:

– А ти доріс до блазня, Арсене.

Підвів Арсен руку і, стримавшись, тяжко опустив її на гуслі. Рвав струни.

Король промовив згодом:

– Які ладні музиканти… Хай вони завтра грають у вас на бенкеті, пане Одровонж.

На бенкеті короля не було – йому знову прикладали п'явки.

Пйотр Одровонж, отримавши необмежену владу над галицько-руським краєм, виголошував на радощах тости, а музиканти грали марша.

– За круля!

– За ойчизну!

– За звиценжство над схизматами!

Зойкнули струни на гуслях, обірвалися, мовчала скрипка, тільки дуда пропищала марш.

– Що там трапилося? – схопився бургграф.

– Струни порвалися, – не підводячи голови, глухо мовив Арсен.

– На такому тості, хаме… – довершилася учорашня злість на зухвалого музиканта, судома зціпила вилиці бург-графа, ще мить – і він наказав би слугам відлупцювати всіх трьох нагайками, але гості веселилися, короля не було, негоже було їм псувати настрій; з уст до уст ходила королівська фацеція – що таке життя; гості не знали, хто так дотепно відповів королеві, але знав бургграф, і староста, і Арсен – ні, не канчуками слід тепер покарати хама…

– Пане Одровонж, – перекричав бургграф галас. – Яко міський голова, маю до вас претензії, пане старосто. П'ять років тому рада львівського патриціату ухвалила, щоб жоден мешканець Львова під загрозою штрафу в чотири гривні не запрошував до себе в гості більше шістнадцяти осіб. Скільки тут разів по шістнадцять? Щоб не ставив на стіл більше чотирьох страв – скільки тут разів по чотири? І щоб не запрошував на забави більше двох блазнів, а в пана старости – аж три!

– Ми не блазні, вашмосць… – прохрипів Арсен серед мовчанки, що враз запала в бенкетному залі; тремтячою рукою він розстебнув комір туніки і повторив голосніше: – Ми не блазні, пане!