Розділ «Черлене вино»

Передсвітанковий сумерк розтавав, у двір наїжджало й наїжджало вершників, а батька серед них не було. Орися сахнулася од вікна, побачивши біля галереї тлустого чоловіка в шубі, що зсунувся з сідла й покотився до вхідних дверей.

Адам, уже одягнений, стояв у галереї біля віконця, звідки видно було весь двір: кожного досвітку підглядав, хто із слуг заспав, щоб потім покарати – голодом або канчуками.

Стетерів, побачивши озброєних людей, які без його дозволу в'їздили на подвір'я; боязко відчинив двері і прозорими очима дивився на спітнілого батька.

Давидович, сопучи, увійшов до кімнати, заштовхуючи поперед себе зляканого Адама, спитав, показуючи на двері:

– Та – спить?

– Яка напасть пригнала вас, тату?

– Питаю – спить?

– Та певне… Ніч іще…

– А ти далі – окремо?

– Навіщо питаєте, коли знаєте, – потупив очі Адам.

– Ратника тобі пришлю на допомогу. Он які здорові бугаї.

– Я ж вам казав – не треба мені жони…

– А ланів хотілося? – Давидович прошпилив сина гострими очицями. – Еге ж, хотілося. А то як інакше мав я їх видерти в Івашка? Ну, нічого, господарюй, це ти вмієш, а там – Бог добрий, ще пошле тобі чоловічої моці. Я тобі стовчу в моздирі заячого скоку, орлиного льоту, ведмежого реву, все те змішаю з ранішньою мрякою… – бурчав глузливо сам до себе, не дивлячись на недолугого сина, роздягався. – Бо ж треба спадкоємця, – пожбурив шапку на ложе. – А не поможе, то доведеться випустити лань за ворота, але на довгій прив'язі… Ну, чого очі вибалушив? – розстібав Давидович шубу, хухав у пальці, що відтавали з холоду. – Чийсь бичок поскаче, а телятко буде наше… Та-ак… Бо кому це все, коли помремо, – голоті? А ще які багатства потечуть! – потер долонями. – Отож слухай, Адаме: житимемо всі разом тут, на Подільській землі. Є добра новина: Свидригайло випустив з ув'язнення короля аж тоді, коли той послав гінця до кам'янецького старости Бучацького з наказом віддати фортецю Федорові Острозькому. Та перехитрив князя Олесницький: всунув потаємно гінцеві свічку, а в ній цидулу – схопити Федька. Бог допоміг. Ми вже під берлом короля. А він привілеї, привілеї оголосив! Хай начувається тепер коромольник Івашко Рогатинський!

Адам не зводив з батька погляду, тупо сприймаючи те, що він говорить; Давидович скинув шубу, повернувся до стіни, щоб повісити її на кілок, й охнув, побачивши в проймі відчинених дверей білу постать.

– Зрадники! – Орися кинулася із стиснутими кулаками на старого. – Зрадники!!

Давидович ударив її кулаком по голові, і вона впала на долівку.

– Почула, погань… Ні, не можна тепер випускати лань з двору навіть на прив'язі. Гукни маму, хай покропить її водою…

…Того ж дня перед вечором на річці Гнізні біля Теребовлі ратники Давидовича вбили трьох гінців Івашка Рогатинського.

Розділ дев'ятий

Не вбивай невинного!