Розділ «Черлене вино»

І стояв Свидригайло три дні, а коли польське військо з трудністю великою й утратою свого люду през Стир перейшло, великий князь полишив чотири тисячі війська Юрші, а з двома тисячами утік у Степань над Горинню і оттоль вів трактати з князем Земовітом, которий Луцьк спалив, а замок обложив.

Король же другу колону виправив на Поділля, а третю, у шість тисяч війська, під проводом князів Казимира Мазовецького і Менжика з Діброви – через Белз на Олесько».

Із заходу дули вітри, гнали по небу розірвані хмари, і хоч вони були звичайними передвісниками згубних жнивних сльот, олеські поселенці думали, що це дими, бо й пахли вони гаривом, а вечірні сполохи наближалися без гуркоту, що ніч, то виразніше миготіли на небосхилі, тремтіли, спалахували, гасли в чорноті і знову виростали все вище й вище червінню.

До Гвашка Преслужича прискакав нарешті гонець від Михайла Юрші з Луцька.

– Готуйтеся до битви!

«Готуйтеся, бо почервоніла Солокія, Белз згорів і сплив кров'ю, і Рата, і Буг червоні; Казимир Мазовецький і Менжик з Діброви не щадять ні старого, ні малого, велика повінь рине, а встояти мусите – Луцьк стоїть! Свидригайло трактує з королівськими послами у Степані, на два роки хоче укласти мир з Ягайлом, та Луцький замок не візьмуть, хай же не візьмуть і Олеська, то пошлемо, Гвашку, послів у Новгород, і не Литво-Русь, а Галицько-Волинську стару державу піднімемо з руїн і упремося українними землями в могутню православну стіну і так стоятимемо, Іване Преслужичу, грізним обличчям до католицького світу і сильні станемо, лиш не здаваймося нині!»

Івашко Рогатинський спокійно вислухав гінця; твердий та незворушний був державець Олеської землі у всі ці тривожні дні очікування, сам обходив вали, оглядав кожну башту, кожен камінь у заборолах; олесьчани звозили смолу, каміння для метавок, мололи порох, виливали ядра для гармат, зброярі на Пушкарні кували бойові ціпи, бичі й булави, плели кольчуги, ладнали пластинчасті обладунки для ратників і наголовники для коней; оборону міських валів Івашко довірив кушніреві Галайді.

Один тільки раз спохмурнів боярин – коли кастелян боязко доповів йому: стало відомо від рогатинських перебіжчиків, що львівський староста Пйотр Одровонж віддав якомусь Миколі Параві з Любліна дідизну Преслужича на Рогатинщині з селами Потоком, Рудою, Чашниками і Насташиним. Майнула в голові боярина скрушна й тривожна думка, що небавом у нього залишиться стільки землі, скільки є її під його ногами по цей бік валів; Івашко ставав з кожним днем рішучішим і лютішим, бо що таке – боярин без землі, і сказав роздати зброю ремісникам та кметям, які бажали воювати за ту землю, яка ніколи їм не належала.

…Першим із позаміських землян утік із своєю хоругвою за городські вали Демко з Ожидова.

– Несила, боярине! Нас жменька, а там – тьма!

– Боягузе! – Івашко замахнувся на втікача шестопером. – Народ на кого покинув?

З Ожидова долинав лемент; дорогою, стежками, полем потяглися ключі жінок і дітей – з торбами і голіруч, залюднювався город, впускав боярин біженців і думав, що з кожним новим утікачем зменшується на якусь частку харчових запасів в Олеську, то чи ж подобає впускати всіх безборонних з великої волості? Ротів до їди багато, а рук до зброї не прибуває, і коли нині місто може прожити в облозі півроку, а замок – цілий рік, то завтра буде з'їдено все за один день.

Івашко покликав до себе Демка з Ожидова і вже спокійніше, але рішуче наказав:

– Скачи із своєю хоругвою в Підлисся до Костаса Жмудського, лев'яче серце в нього, це тобі відьма вчора заяче вставила, і передай йому моє повеління, що назначаю його провідцем землянського ополчення. Нехай збирає хоругви з Пониковець, Суходолу, Підгірок, прилучає до свого війська опришківські ватаги і заходить із Вороняків у тил полякам. І до мене щодня най гінця присилає… Он глянь на обрій, переляканий Демку, скоро сльоти почнуться, може, це й добре, що ти так хоробро втік з Ожидова, нехай розбивають Менжик з Казимиром табір над висохлою Ліберцією. Тепер же пріч з очей!

А їх ішло і йшло… Розповзалося сталеве грізне військо, якого ніхто досі ще не зупинив у кривавому поході, та й нікому було зупиняти, бо Свидригайло втік, а Юрша замкнувся у своєму замку – шляхта воювала поки що з жінками та дітьми, – розповзалося грізне військо по полях і перелісках від західних відрогів Вороняків через Ожидів, Юшковичі, Кути – аж до Білої гори на сході.

Чорна рівнина над Ліберцією, що за дощів прорила собі разом з притоками повсюдно вузькі рівчаки, схожі на шашельні ритвини в старому дереві, до вечора зарябіла білими наметами та полотняними будами, над якими замайоріли різнобарвні прапори з гербами. Яскраво одягнене лицарство на закосичених китицями конях свавільно вешталося на полі, порослому рідким вільшаником; нахабніші підступали аж до валів і, задираючи голови, насмішкувато поглядали на замок, що вистрелив гранчастою баштою до неба і виглядав, зрештою, тепер – серед моря чужого війська – іграшкою, яка розвалиться, як тільки гряне битва.

Казимир Мазовецький і Менжик з Діброви не квапилися. Город вони візьмуть за день, замок – за два, треба лише добре приготуватися. Князі розташувалися у зеленому наметі на пагорбі біля Кутів, на шпилі намету залопотів прапор з гачкодзьобим орлом у короні, а вояки майстрували облогові тури, які безкарно маневруватимуть по рівнині, зупиняючись у найзручніших місцях. Ті шопи на колесах покривали волячими шкурами, яких не проб'є ядро, на помостах закріплювали гармати; інші підкочували до валів тарани.

А Одесько – немов вимерло. За два дні облоги ні город, ані замок не подали жодних ознак життя.

Казимир наказав підпалити спорожнілі Ожидів, Юшковичі й Кути; цілий день стелились над полем чорні дими, але й тепер Олесько мертво мовчало, і не міг знати мазовецький князь, що, дивлячись на ту пожежу, плакав за валом поляк Войцех Марцінковський, старий римар, який усе життя працював, щоб збудувати в Кутах добрий дім для своїх дітей і внуків. Він дивився із-за заборола, як горів білий з нового тесу будинок на околиці села, і прокляв короля, його рід і плід.

Казимир вислав до воріт на Пушкарні вивідачів, щоб дізналися, чому так тихо в городі, а ті вернулися здивовані; підійшли-бо до самої залізної брами, і ніхто їх не спинив, гукали – не відізвався теж ніхто.