Розділ «Черлене вино»

Ні зловісне рокотання натовпу, що висипався на майдан до Дмитрівської церкви, ні апокаліптичні викрики Мартина Скрибки біля дзвіниці, ані мовчазні жерла гармат і гаківниць на валах – тої гемонської страшної зброї, звуку якої ніхто в місті ще не чув, не могли порушити благодушного спокою раннєлітнього недільного дня над Олеськом.

Теплінь, і тиша, і безшелесні тополі, і омолоджені м'якими блідо-зеленими китицями старі смереки, райкання жаб над розімлілою, майже висохлою Ліберцією, лящання солов'їв у темних садах надолужували порушену рівновагу між тривогою і спокоєм у світі.

І думалось потім Осташкові: не було б сьогодні такої дивовижної гармонійності у природі – хтозна, чи не переважила б шалька гніву й печалі і замість розсудливої стриманості взяла б гору нерозумна рішучість, і початок правого чину навіки знеславився б кривавим злочином.

Вигук кушніра Галайди дав людям почути цю тишу, і скресла добрість у їх серцях, вигук спинив підняту руку над головами невинних – так у критичну мить добрий фірман зупиняє міцним ривком віжок розшалілих коней, які під натиском важкого воза скачуть наосліп у стрімголову пропасть.

Галайда продерся крізь натовп до бабинця і з високого помосту гукнув до знавіснілих міщан, що з сокирами обступили переляканих до смерті чоловіків, жінок, дітей:

– Спиніться! Кров отрочат впаде на наші голови!

І в ту мить люди почули благословенну тишу, а серед неї, десь над головами, – свердляче жебоніння жайворонка, що повис грудочкою у зеніті і щебетом благословляв красу світу й сп'янілі від люті голови людей, які намірились ту красу скривавити. І опустились руки…

Затиснутий, зім'ятий натовпом Осташко глянув уверх і перехрестився: мент безумного шалу минув.

…Раннім ранком невідомо й хто приніс до Олеська жахливу вість:

– Луцьк спалили ляхи! До ноги вирізали!

Вістка повиганяла мешканців міста з домів. Поки її почули на замковій горі і в Івашковому дворі, міщани, озброївшись, хто чим мав, збігалися до Ринкової площі – наполохані й нерішучі. А Мартин Скрибка, роздерши на собі сорочку, загорланив:

– Опустіє земля, розсиплються камені й городи, джерела висохнуть, і вітри не повіють, і биті дороги опустіють, і перестануть жорна молоти, і море умертвиться, і многолистя дерев упаде, і яловими стануть плодовиті, і Бог прийде з престолу свого Страшний суд творити…

Страшні слова Іоанна Богослова з останньої книги Нового завіту, що, не раз викрикувані біснуватими жебраками на відпустах, престольних празниках, не лякали раніше навіть дітей, тепер набирали окресленого змісту – великий руський город знищений, убитий, і не Бог, а Люцифер з однораменним хрестом іде з заходу спустошувати православну землю, ллється черлена кров невинних, божеволіють жінки й діти, і станеться страшний пекельний суд тут – на Одеській землі; Мартин не переставав глаголити, нагнітаючи страх і гнів, голосили жінки, і хтось вигукнув:

– Ріж ляхів!

Сколихнувся натовп, умить розбився на гурти й розбігся по місту; не минуло й півгодини, як на майдан до Дмитрівської церкви зігнали з усього Олеська більше двадцяти польських родин на розправу.

Боярин Івашко наказав умить спорядити загін ратників для наведення в місті ладу, Каліграфа послав наперед, щоб він його іменем зупинив розправу; Осташка зім'яв натовп; жінки-полячки умлівали, падали на коліна, чоловіки із зв'язаними руками в безумному страху дивилися на своїх сусідів, які враз стали суддями їхнього життя.

Галайда вигукнув пересторогу з паперті Дмитрівської церкви і побачив, як сколихнулася юрба, рогатини, сокири, ножі опустилися долу, на ошалілих від люті обличчях людей тінями лягли зніяковіння і сором; приречені отямлювалися і, зів'ялі від раптової навали страху, з докором тепер дивилися на одномістян, які вчора були добрими сусідами, а нині замахнулися на їх життя; до них ще не дійшла думка, що невинні й судді, що хтось лихий і безпощадний, сам будучи звіром, розбудив звіра в душах цих людей, і карати винуватця сукупно треба, – приречені ще не усвідомили цього, а Галайда волав:

– Не вбивай! Чи винен він у тому, що єсть поляком? Хіба у Луцьку від меча королівських убивць загинули тільки русини? Чи пощадять вони й ось цих, коли вдеруться до Олеська? Шляхта милує лише шляхту. Того, кого б пощадили, тут уже немає! Де русин Давидович – суддя одеський? Його треба було спіймати і розіп'ясти он на тому хресті, ми ж йому дозволили вислизнути з города, а завтра зустрінемося з його посіпаками на одеських валах!

Розтавала юрба, полякам розв'язали руки, і було тихо на майдані, тільки жебонів жайворонок у зеніті і хихотів на могилі божевільний Мартин; цей сміх просяк у благодушну тишу, і ставала вона непевною, тривожною, зловісною; прогнати б Мартина пріч, хай не каламутить своїми вигуками й моторошним хихотом тієї решти спокою – дарма: тиша закінчилась в Олеську.

Задудніла земля від копит: униз по Вірменській вулиці чвалував загін вершників, попереду їхав лицар у кольчузі й гостроверхому шоломі – містяни впізнали боярина Івашка Рогатинського.