Розділ «Черлене вино»

– І ви їх, розуміється, виправдали, – втрутився у розмову міський суддя. – Треба б на ваше місце поставити мою пані – ото був би прокуратор! Кажу їй якось: «Будемо нині судити хлопця за те, що з чужою жінкою спав. Жаль мені його – спробую врятувати бідолаху». – «Врятувати? – поглянула на мене зневажливо Магда. – На горло треба скарати нікчему, який біля чужої жінки заснув!»

– Ха-ха-ха! – зареготав Спитко.

На сміх дударя ніхто не зреагував, а по хвилині ландвійт Зоммерштайн кинув зневажливо в його бік:

– Як уже захотів бути блазнем при панах, то навчися не тільки сміятися, а й сказати щось розумне.

– На, маєш! – прошепотів Арсен. – Ти й до трефніса ще не доріс.

А взагалі працювати музикантом у лазні було навіть цікаво.

Симеон Владика, який мав можливість бачити патриціїв лише в адамашкових туніках та оксамитових жупанах, коли ті були в силу своїх посадних можливостей менторами, меценатами або ж цінителями його витворів, говорив, сміючись, Арсенові, що він з охотою, якби лише вмів, пішов би грати до лазні, аби побачити цих самих вельмож без регалій і пихи, коли-то вони з необхідності стають бодай на хвилину звичайними людьми.

Це було таки цікаво – стояти одягненим у гранатову туніку із срібними позументами й дивитися на туші вельможних панів, які там, унизу, сидять з обвислими животами, з баб'ячими складками на грудях, з мокрим волоссям, з-під якого стирчать червоні вуха, і знаходити для себе злобну втіху, споглядаючи ситу череду тварюк, що жадібно жере помаранчі, хлебче вино й ліниво м'ямлить фацеції, аби разом із сміхом видихнути пару, якої забагато вдихнули на найвищих східках у лазні. Це ж таки радість – відчувати фізичну й духовну вищість над тими, кому підвладний, ненавидіти їх, а потім дома разом із Симеоном Владикою впівголоса кепкувати з них і потішати себе, мовляв, якими б могутніми не були патриції, а до малярів, музикантів дорівнятися не можуть, бо надто великі їх животи – мов у наїдених кліщів, а голови малі й порожні, як у блощиць.

Ці насмішки давали Арсенові оту малу життєву втіху, якої шукав для себе, щоб відокремитися від чужого йому поспільства; цинізм був добрим лікарством на зневіру – кращим, ніж хвилеве забуття у ложі повії або щоденне усвідомлення своєї присутності на землі. Іронічна зверхність розбуджувала ще й злобу і створювала ілюзію непокори, протесту. Арсен злорадів, коли побачив свинячі вуха архієпископа, і огида до жорстокого святенника була рівна огиді Яцька Русина, і був Арсен однодумцем Яцька, різнило їх тільки те, що той за свою огиду платив сухотами в недужному храмі на Краківському передмісті. Арсен же, ненавидячи архієпископа, розпогіднював йому чоло, мав добрий заробіток, а ще міг підробляти, як Спитко, підхихикуванням на жарти вельмож.

Але ж не всім, не всім помирати на сухоти в Миколаївському шпиталі. Я ж не продаю душі вінценосній худобі, душа при мені, вона чиста і чистий я!..

Так, так, це підвищення в опочивальні патриціанської лазні, цей трикутний півострівець у кутку відокремив Арсена від того світу, де полювали на нього одержимі люди, пойняті нерозумними поривами; від мирської метушні, серед якої, з одного боку, чатували на людину золоті тенета духовного рабства, а з другого – чорне провалля розкритої лазаревої торби.

Арсен міг тепер з погордою дивитися на тих, хто внизу, будь то патрицій чи жебрак, бо розкіш і блиск високого світу ніколи не зваблювали його, а жебрацька миска вже не лякала – він тепер мав якраз стільки, щоб бути незалежним, міг упоюватися власною музикою і піснею, і байдуже йому було, хто її слухає, хто переймає – ситі чи голодні, одягнені чи голі, нападники чи обложені; музика сама собою мала вищий сенс, а він був творцем, то хто ж краще за Арсена міг заховатися в її найглибші тайники, утекти від світу разом із своїм безнадійним і споганеним людьми коханням.

…Суботнього літнього вечора, коли надворі було мало що прохолодніше, ніж у лазні, шепнув боязко Спитко:

– Ідуть…

Сам бургграф – ну й що? Руський староста і архієпископ власними персонами – ну й що з того, запобігливий Спитку? Чи не так, скрипалю Боцуле?.. Ах, ти поклявся промовчати весь свій вік, бо збагнув, що словом нічого змінити не можеш, а запропастити своє тіло або ж душу так легко; можливо, ти маєш рацію, я теж мовчу, тільки на відміну від тебе шукаю сенсу свого існування; ти ж, як і Хойнацький, зрозумів, що знайти його неможливо, ви більше не шукаєте і ждете, поки доля сама вас знайде. Хто з нас має рацію?

Вони увійшли до опочивальні в довгих до п'ят барвистих перських халатах, були надто, як для відпочинку, серйозні, чимось стурбовані; сіли за столик, нахиливши голови.

– W Olesku klęska[45], – почув Арсен слова Пйотра Одровонжа, і хоч йому було байдуже до того, що діється у чужому для нього Олеську, здригнулися пальці, збилися з ритму, вельможі зачули фальш у мелодії, хтось із них повернув до музикантів голову; Арсен вдарив сильніше по струнах, пильно дослухаючись до розмови. Здолали Преслужича? То й що… Проти панів пішов, бо сам захотів паном бути… Таж не за Яцька, не за мене, не за Гаврила!.. За Русь… Авжеж – за панську Русь. Проти поляків? Так… Але ж і Хойнацький поляк. Чи винен він у тому, наприклад, що Кашмір III зруйнував у Львові Успенську церкву й на тому місці наказав будувати кафедральний костьол, щоб міг у ньому молитися своєму католицькому Богові? То що скажеш, Преслужичу, – валити тепер цю величну споруду, над якою працювали тисячі чорних рук, і ставити знову церкву, аби вдовольнився православний Бог? До біса ті боги… Програв, Івашку? А Орися?.. Вона давно з твоєї ласки програла. І я – теж… Що, що?

– Бездари, хто їх послав туди! – заворушив вухами Ян Одровонж. – Гугнявий Менжик і слинявий князь з Мазовеччини… А скільки гонору! Król Jagełło bił krzyżaki i pan Krupa chciał być taki…[46] Та я їх… Та я їх би…

– До Феміди на Ринку хоч на півдня прив'язав, – допоміг архієпископові бургграф.

Збадьорішала музика, Арсен сам не знав, чому швидше забігали пальці. Переміг Преслужич (а хіба Преслужич?) – русини перемогли, а у вас затрусилося сало зі страху, кабани годовані, на хлібі русинському випасені, вухаті свині, тварюки…